Вікторія Віталіївна виїжджала з окупації на свій страх і ризик, адже дороги були заміновані

Меня 21 рік. У мене є старша сестра і мама. Ми жили в селі Зоря, який знаходиться біля Маріуполя, у 2014 році нас війна не торкнулася. А з березня 2022 року і до сьогодні наш район окупований, але все ціле, нічого туди не прилітало. Зараз там вимагають робити російські паспорти, насильно змушують прийняти їхню владу, але там багато людей, які вірять у перемогу України.

Мама виїхала тільки тиждень тому до сестри в Одесу. Їй довелося виїжджати важким шляхом, а я виїхала з сестрою та її чоловіком ще в березні. 

На жаль, наш населений пункт в окупації. Там неможливо перебувати, тому ми забрали звідти маму.

24 лютого я була в гуртожитку в Маріуполі, бо там навчаюся. Ми всі прокинулися від вибухів, які починалися на лівому березі. Якось нам вдалося за декілька днів виїхати додому. В середині березня ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. Їхали через Запоріжжя, Оріхів, було дуже складно, все було заміновано, але на свій страх і ризик ми виїхали з колоною людей.

Спочатку ми виїхали в Запоріжжя. Там трошки побули, а потім вирушили в сторону Одеської області. Спочатку були з сестрою в Ізмаїлі. А потім її чоловік, який тепер працює в Одеському госпіталі, перевіз нас до себе в Одесу. Це сталось, коли вже ситуація більш-менш нормалізувалася, коли українські військові відвоювали Зміїний, і там стало тихіше.

Мене шокувало те, як відбувалося захоплення територій, як заходили в селища й міста так звані солдати «ДНР» та російської армії. Вони жорстоко поводили себе з людьми.

У нас не було світла з другого березня. Не було ні води, ні зв’язку. Продукти, які були завезені до цих подій, ще були, та їх продавали дуже дорого. По воду всі ходили до криниць, які були поруч. Потім так звана «влада» почала давати якісь подачки. Почали потроху з’являтися продукти, та їх було дорого купувати, а гривні брати не хотіли. Поки були гроші, наш доводилось купувати.

Через війну усі пороз’їжджалися, а також є деякі розбіжності в родині. Головне, що зараз усі разом та все добре. Наразі я навчаюся, бо мій університет переїхав у Дніпро, можна хоч якось закінчити його.

Сподіваємося, що Одеса – кінцева точка, і нікуди їхати не потрібно буде. Чекаємо, що скоро буде перемога. Я б хотіла, щоб весною вже все скінчилося. Будемо вірити й надіятися.

Хочеться повернутися додому, щоб усе було як раніше. Хочеться отримати диплом, зустрітися з усіма та повернутися на те місце, де ми були.