Мені 73 роки. Війна застала вдома, я проживаю в Слов'янську. Виїхав зі Слов’янська в батьківську садибу, в Билбасівку, так і проживаю. Жінки в мене немає вже 12 років. Зупинилася нормальне життя з початку війни. Діти поїхали на Кіровоградщину, я тут сам залишився. 

У декого порозбивало будинки. У сестри моєї, у рибхозі, бабахнуло – вікна, двері вибило. Нас поки що минуло. Доживаємо свій вік із своїми болячками. На початку газу не було, а зараз є світло і газ, а з водою боремося.

Зідзвонюємося зі своїми приятелями, які виїхали. Дуже хочуть додому, чекають змін грандіозних, надіються, що все-таки воно скінчиться. Скільки можна жити так ненормально? Люди живуть, а ми воюємо.

Думаю, що довго не протягнеться, одна надія осталася. З обох сторін втрати. Невже це буде продовжуватися до повного знищення? Недобре, що вирішили війною. Можна ж було якось домовитися по-братськи? Не вийшло. А що буде далі - ніхто не знає. Все знищене, підприємства стоять, роботи немає молоді. Прикро, що їм така доля дісталася. 

Я мрію, щоб діти скоріше приїхали. І пожити нормально, по-людськи.