Того ранку я вдома спала, мабуть, як і всі звичайні люди. Важко було, коли тривалий час жили  без електрики. Вихід із зони комфорту та ще й «під соусом» стресу - то страшна річ. Перший величезний шок - це окупація. Та і взагалі, мене шокує, як ми все це переживаєм, як людство живе у війні…       

Зіткнулися з відсутністю їжі в момент окупації. Купували у сусідів на залишки грошей зерно, яким ті кормили худобу, мололи зерно на ручній крупорушці, пересівали на крупу та муку.

І ось з цієї муки пекли, щось по типу хліба, а з крупи варили кашу - ось так і виживали… Все жахіття, що пережили, змусило нас цінити один одного ще більше, стало нормою казати один одному, що ми сумуємо, любимо, цінуємо... У звичайному житті, на це, як правило, не вистачало часу.

Наразі після деокупації повернулись до міста батьки. Це дуже класно! Мені їх не вистачало…  Був момент, коли в мене геть вилетіло з голови, що в мене був день народження. Та коли я з чоловіком та дитиною прийшли зранку навідатись додому (ми ночували у друзів, бо в них гарний великий підвал) мене чекав приємний сюрприз. Батьки чоловіка чекали мене з привітаннями та, з дуже дорогими на той час, подарунками (пачка галетів та декілька банок тушонки).

Маю речі, які нагадують про війну: це ціла купа уламків від снарядів, які назбирала у себе на подвір‘ї біля будинку. Осколками порізало садок навколо хати, випалило клумби квітів, побило паркан, вікна, стіни та дах. Але життя триває: знову насаджуємо садок та клумби, а все інше - з часом, полагодимо та відремонтуємо…