Наше село спорожніло. Люди настільки налякані, що бояться вийти за поріг свого будинку. Були ми успішним курортом, а стали руїнами.

Море заміноване за 300 метрів від берега, рибалити заборонено. Мені боляче спостерігати за морем із суші. Залишилися ми без нічого, немає в нас можливості вийти в море. Це означає, що моя сім'я залишилася без грошей.

Раніше рибка ловилася нормально. Зараз у мене навіть мереж не залишилося. Усі зараз живуть одним днем, прожили – і слава Богу.

Втрата роботи та доходу не єдина моя проблема. У мене дочка-інвалід. Їй 12 років, у неї дистрофічна дисплазія. Це вроджене генетичне захворювання. Зріст Даші всього один метр, а ніжки та ручки вкорочені, кисті рук не згинаються. Лікарі говорили, що вона не зможе утримати олівець в руках. Але вони помилялися. Даша навчилася писати прямими пальцями. Вона не дозволяє хворобі взяти верх і щодня добирається до сусіднього села на навчання.

Минулого року ми всією сім'єю мало не загинули під час обстрілу – снаряд влучив прямо в будинок. За 15 хвилин до цього ми вийшли з дому. Ми як відчували, що потрібно піти, собаки дивно поводилися. Гараж і частина будинку згоріли.