Ніна Данилівна залишилась в Охтирці і дуже переживала за рідних людей, поки з ними не було зв’язку

Я працюю в місті Охтирка вихователем. Життя до війни було активним, веселим. А прийшла війна - життя змінилося. Зять воює, донька з онуками була в Чехії. Я була вдома, нікуди не виїжджала. 

О четвертій ранку 24 лютого мені зателефонувала сестра з Харкова і сказала, що війна. 

Було дуже страшно, було складно. Розбили наш дитячий садочок, не залишилося нічого. Звісно, я плакала.

Найважче мені було чекати, поки рідні доберуться в безпечне місце – дочекатися, коли вони зателефонують і скажуть, що вони в безпечному місці. 

Ми з сусідкою бігали в аптеку, брали ліки. Було дуже страшно ходити, бо літали літаки. Нам допомагали хлопці з МЧС. Донька знаходила волонтерів, які нам все привозили. Ми пекли пиріжки, в’язали носки, щоб не було холодно. Тоді у нас було все: і вода, і світло. А от зараз все дуже не добре: розбили ТЕС, і було дуже холодно. Зі мною в підвалі сиділи бабусі - я за ними доглядала, одягала тепліше, кормила. 

Я хочу, щоб сьогодні війна закінчилася - вже вона дуже набридла.