Баландіна Маргарита, 9-а клас, спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №277 з поглибленим вивченням англійської мови

Вчитель, що надихнув на написання — Ткаченко Олена Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моє есе хочу почати зі слів “Слава Україні” та вшанувати пам'ять усіх загиблих захисників, завдяки яким ми можемо жити та навчатись.

24 лютого 2022 року мій ранок почався близько п’ятої ранку, коли в кімнату зайшов тато зі словами “почалося”. Я прокинулась, але ще не розуміла що саме почалося та чому тато так рано зайшов. На вулиці ще було затемно, але в багатьох квартирах вже було ввімкнено світло. 

Крізь сон я чула розмови батьків про те, що летять ракети, що гелікоптери вже над Київським морем, що вже десь йдуть ближні стрілецькі бої.

Здавалося, що це був сон, але, на превеликий жаль, це була дуже сурова реальність.

Я зрозуміла, що все це насправді, коли батько переговорив з кимось по телефону, домовився про місце і час зустрічі й відкрив сейф та почав пакувати всю зброю, що була вдома та тактичне спорядження. Я добре пам’ятаю ті відчуття, які переповнили мене в той момент, але я чітко розуміла - ми нікуди виїжджати не будемо. Я ніколи не забуду ті звуки, які надходили з сусідньої кімнати, батьки заклеювали вікна скотчем, прибирали все з підвіконня, збирали тривожні наплічники.

Зранку ми вийшли до магазину за продуктами, і я пам’ятаю як люди стояли на зупинках в очікуванні громадського транспорту, щоб поїхати на роботу, хтось вигулював домашніх тварин, хтось відкривав магазин, багато хто ще не знав що саме сталося і що саме з цього дня у них почалась нова сторінка їхнього життя. Коли ми зайшли до магазину там вже стояла велика черга, були сварки, люди поводилися неадекватно один до одного, деякі полиці вже були порожні. Ми взяли найнеобхідніше та пішли на касу. Поки стояли в черзі, кругом лунали розмови про все, що трапилося та про все, що може бути. Я чула і бачила паніку в очах людей, звісно і нам з мамою було дуже лячно.

Коли ми вийшли з супермаркету, ми побачили хаос, автівки їздили по узбіччю, на дорозі був затор там де його ніколи не було. Після повернення додому батько задав нам одне питання, на яке і він знав нашу відповідь і ми чітко знали що відповімо, але він просто мав це спитати (це я зрозуміла лише згодом). Він запропонував вивезти нас в інше місто без заторів і проблем, але мати чітко дала зрозуміти, що без нього ми нікуди не поїдемо. Ми перенесли усі речі до коридору та ванної кімнати, це був наш затишок на найближчий тиждень.

У батька задзвонив телефон, була дуже коротка розмова і по телефону він відповів: “Добре, виходжу”.

Так як у нього вже був бойовий досвід та бойові побратими звісно вони зібралися захищати наше рідне місто. 

Коли батько стояв вже у дверях мати спитала його: “Я сподіваюсь ти ввечері повернешся додому? ”, він посміхнувся і відповів: “Звісно”. Так для мене почались мої 546 днів війни. Чому 546? Тому що саме стільки батька не було вдома, а кожен день був іспитом на витривалість та надією, що саме завтра все закінчиться.

Є дуже багато думок та спогадів, які важко викласти в такому короткому творі. Всі ці обставини тільки загартували мене та дали натхнення на патріотичний розвиток. Цими слова я хочу підсумувати все вище викладене та наголосити на тому що,

будь яка війна це великий стрибок в розвитку та світогляді людства.

Я дуже вдячна всім захисникам і захисницям, вдячна, що мій тато повернувся живий та з нагородою “Золотий Хрест”, це змотивувало мене займатись на сьогоднішній день улюбленою справою, а саме, бути командиром шкільного патріотичного гуртку, який навчає за стандартами ЗСУ, загартовує і вмотивовує людей мого віку бути вірними своїй країні, розвивати та розвиватись самому, також усім не байдужим громадянам, які доклали зусилля для протистояння та розвитку нашій країні. Разом ми сила!