Надія Миколаївна не змогла залишити свою Трьохізбенку за станом здоров’я. Тому ховалася в підвалах і боялася, щоб її будинок не згорів. Біля її двору впало півсотні снарядів.

Ми були вдома, коли почули, що війна почалася. І побачили, як усі люди пішли на переправу, на міст, який на Слов’яносербськ вів (зараз його розбили). І туди всі йдуть із дітьми, на машинах їдуть. Я нікуди не пішла, у мене ноги болять.

Почалися обстріли. У мій будинок влучило просто у фундамент, і осколки просто повністю відбили... Дах увесь луснув. І шифер, і ворота видно, що розстріляні. У грудні 2014 року це було.

Від нервового стресу в мене ноги відмовили

Три місяці ми сиділи без світла в підвалах. Як почали нас бомбити, тоді 50 снарядів навколо нас упало.

Усе хиталося, вікна вилітали просто з рамами, скло розбите. Загалом, холодно, а ми ж боялися топити. Трохи протопити – і все, щоб іскра не впала, щоб не спалахнути.

Від нервового стресу в мене ноги відмовили. Сестра онкохвора приїхала ще до мене. І мама наша в ті дні померла.