Усе було нормально. У нас була робота, жили в достатку, тримали господарство. Нам вистачало на все, робили ремонт. Усе було в нас до 2014 року. Коли все почалося, стало важко. Втратили роботу, розбита інфраструктура. Жили деякий час без грошей, ледве-ледве зводили кінці з кінцями, поки чоловік не оформив пенсію. Трохи допомагали діти.

Живемо у своєму будинку, є невеликий город, зараз господарство маленьке. Якщо раніше ми могли тримати індиків, качок і гусей, то зараз тільки десять курочок, більше нічого не можу. Зараз живемо з донькою, вона теж втратила роботу в чотирнадцятому році. Із нею син дванадцяти років. Ну, і я з чоловіком.

О десятій годині вечора, нічого не підозрюючи, почули гучні вибухи. Вискочили на вулицю, подивилися у вікна і зрозуміли, що почалися дійсно не ігри, а все по-справжньому. Побачили, що зразу навпроти нас влучило в хлібозавод, були такі страшні вибухи, що піднімався вогонь. Бачили і [влучення в] молокозавод, адже Мар’їнка невелика. Розбили все.

Ніч ми якось пережили, а вранці побачили, що люди бігли хто куди. Навіть було таке, що кидали все і з сумками йшли, наче в сорокових роках минулого століття. Їдеш на машині – люди йдуть. І куди вони йдуть? Куди очі дивляться. Ось таким був цей день.

Світла не було, напевно, зо два місяці. Хліба не було. Тільки волонтери завозили, і все хапали цей хліб, тому що дійсно близько місяця жодна машина не могла заїхати в Мар'їнку й завести якісь продукти. Усе, що було в льоху, діставали та їли. Ми брали баклажки, прив’язували їх і опускали в свердловину, і так набирали воду. Тому що ні води, нічого не було, порозбивали все буквально за два дні. Як почали вночі, то закінчили аж наступного дня.

Ми у своєму будинку були приблизно до зими, періодично бігали в підвал, тому що коли раптово почалося бомбардування, уже не могли вийти з дому. Ми просто лягали на підлогу в якісь потаємні місця, а переважно спускалися в льох. Але в погребі не висидиш. По-перше, тому що там сиплеться стеля. Були такі тряски землі, що обсипалася вся важка штукатурка. Так що накривалися зверху подушками, щоб не било по голові.

Ми нікуди не виїжджали, бо свій будинок. Як залишиш його? Тоді ж господарство було. Ніхто не думав, що все так буде. Потрібно було доглядати і за будинком, і за городом. Усе було посаджено. А потім просто якось вже навчилися ховатися, по звуку визначати, де і звідки летить, куди летить.

Слава Богу, будинок стоїть, але влучання були. Нам міняли вікна, прилітало в город і перебивало шланг із водою. У дерева влучало, а осколки летіли у скло.

Дочка зараз поруч, нікуди не виїжджала, а сини виїхали. Один у Дніпропетровську [Дніпро], інший у Слов’янську. У них була робота, просто не могли її залишити й виїхали туди, орендували квартири. Тут залишили житло, а тепер живуть на орендованих квартирах.

Зараз є і вода, і світло. Якщо десь прорив, приїжджають і зразу роблять. Немає такого, що щось трапилося, а ми переживаємо, що залишимося без води, без світла або ще без чогось.

Медикаменти, звичайно, по грошах не всі доступні, але в аптеках є все, як і продукти. Не всі доступні, знову-таки, усе впирається у фінанси, але в магазинах є все.

У Мар’їнці немає ніякої роботи. Чоловік отримує чотири тисячі пенсії і дочка на підробітках, так само і я. Комусь допомогти, теж тільки дрібна робота. Діти до школи поки ходять, але через цю пандемію... Але переважно ходять. У них там і бомбосховище є про всяк випадок. Там є ковдри та все для діток. Якщо щось раптово відбувається, нас завжди попереджають, і ми їх одразу забираємо.

Ходить шкільний автобус. Діток у школі годують. Бувають якісь перебої, але переважно намагаються для дітей, звичайно, зробити все.

Не знаєш, до чого зараз готуватися. Ця тиша нас зараз більше тривожить, ніж стрілянина. Не знаєш, чого очікувати.