«Вранці кажу: «Я найкрасивіший, найздоровіший, найщасливіший»

Війна – це дуже велика біда.  Це руйнування сімей, руйнування всього. Розбило, всіх розігнало кого куди. Багато сімей навіть розійшлося через цю війну. Родичі пересварилися.

У нас школа була прекрасна, садок був прекрасний. Люди жили, і непогано жили. Народ тут працьовитий, господарство тримали, і взагалі люди жили добре. Дружина працювала в школі. Снаряд прямо дружині в клас влучив, зруйнувало все. Інфраструктура дуже сильно постраждала. Тільки перед війною ремонт клубів зробили. Зараз там жах. Нервові все стали, психічні. 

Коли в Маріуполі влучило в мікрорайон Східний, я як побачив – плакав. Я їхав на машині, і як ніби постріл був, і люди в чистому падали в брудні калюжі. Це страх. Це біда, словами не передати.

Ніколи не думав, що війна буде. Коли в сусіда впали відразу п'ять снарядів, дуже страшно було. Потім вдруге – тут у нас інкубаторна станція була, інкубували яйця. Весь район і вся область тут їх брали. Зараз зруйнували все. Там як почали падати – у дворі, у паркані… Це страшно. 

Багато випадків було. Дитина ходила в клас до дружини. Її бабуся зустрічала дітей зі школи, і її розірвало. Молода, Феня, царство їй небесне. 

Хліба не було, світла не було, нічого не було. Світла дуже довго не було. 267 днів взагалі світла не було. Довелося купити генератор, щоб хоч щось зберегти. Морозильну камеру, холодильник під'єднати. І щоб з дітьми поспілкуватися через скайп.

Є такі будинки, які відновленню не підлягають, багато будинків. Сильно стріляли. А звідки, і не зрозумієш. Ми спочатку ховалися в підвалі. Там лом, лопата, бідон з водою, свічки. 

На багатті люди готували. У мене «Шмель» – газовий балон похідний. Можна було і чай зробити, і щось нам на двох зварити поїсти.

Допомогу давали. Дуже велику допомогу. Дякую, я задоволений. Дали паштети. Я люблю бутерброди. Рибку зловив – сам оселедець зробив, посолив, поперчив. Поклав лавровий листочок або ж петрушечку, кріп – ось бутербродик. І масло давали, і цукор, і крупи. Дуже добре, дякую, щиро дякую. Люди в той час, коли тут дуже важко було, тільки і чекали цього.

Вранці встаю, завжди кажу: «Я найкрасивіший, найздоровіший, найщасливіший, у мене все буде добре, день вдасться». І ось так іду життям потихеньку, сам себе заспокоюю. 

У житті я дуже великий оптиміст, завжди думаю про добре. Завжди всім допомагаю, хоч хто прийде. Ось вчора приходили: одному дав, іншому дав, третьому дав по півлітровій баночці меду. На, згадай моїх батьків, родичів, бабусь-дідусів.

Народився 14 лютого 1960 року. Цього дня одружився, цього дня вперше дідусем став – у День закоханих.

У мене два брати-близнюки й сестра. Вона живе на нашій батьківщині, в Одеській області. Підтримують, наскільки можуть. Завжди кажуть: «Кидайте все і приїжджайте».

Я молдаванин, дружина грекиня. Я багато мов знаю. Коли вчився, там були і болгари, і гагаузи. І греків у Одеській області теж дуже багато – Овідіополь, Маяки й у самій Одесі теж.

Життя для мене завжди було в роботі. Бджоли, господарство, свині. Городи, теплиці в мене були великі. Розсадою займався. Риболовля – це обов'язково.

Мої прапрадіди тримали риболовецькі артілі в Одеській області. Там дуже багато водойм. Дідусь рибалка, батько рибалка, два брати-близнюки рибалки, зять рибалка, племінники рибалки. Усі там рибалки, і я теж. Ось, щойно піймав три окуні, червоноперку та плотву. Буде вечеря нам з дружиною. І душу відвів. Це дуже велике розслаблення. Відпочинок.  

Я вчився в Кагулі, в гідромеліоративному сільгосптехнікумі. Прораб-гідробудівник, ПГС скорочено російською. «Простий голодний студент» – так це перекладають. А батько каже: «Який з тебе виконроб-гідробудівник, коли ти народився з лускою риби на губах? Їдь, як усі сини рибалок, у Білгород-Дністровський і вчися в рибному».

Закінчив. Потім служив у Севастополі, був коком. Кок-інструктор продовольчої батареї. Служба цікава. І екватор проходив багато разів, і в країнах різних бував. 

Після служби працював у радгоспі інженером в Одеській області, село Лиманське. Зустрівся з дружиною там. Прислали туди багато російськомовного населення, відкрили російські класи, і якраз потрібні були вчителі. Прислали двох вчителів, які закінчили Макіївське педучилище. Ну ось, прислали мій «хомут». Зустрілися і зустрічаємося досі. 

Купили будинок в Одеській області, облаштовували. Город великий, виноградники, сад. Я працював у радгоспі вдень і вночі. Син там народився, Віталік, а дочка вже тут народилася. Син закінчив автодорожній, дочка – Національний держуніверситет з червоним дипломом, школу – із золотою медаллю. Діти радували. Дай Боже, щоб у всіх так життя склалося. 

Я працював в експериментально-вибуховій штольні від НДІ гірничої справи в Донецьку. Ми випробовували шахтне обладнання. Потім працював у Тельманівському, Мирненському, Каранському кар'єрах. Перед весіллям сина 2005 року інсульт на роботі ударив мене. І відтоді я інвалід другої групи. І все, закінчилися мої пригоди.

Залишилися удвох з дружиною. Дочка живе недалеко, двоє синів у неї. А син у Московській області, місто Шатура. У нього три дочки, три мої онучечки. Так що в нас всього-на-всього п'ятеро онуків. Може, попрацюють, ще добудуть.

Я зятя, сваху, дочку, онуків відразу відправив до сина. Вони там три роки пробули. 2017 року повернулися, коли більш-менш тихо стало. Дочка в колишньому колгоспі працює бухгалтером. А зятю досі роботи немає. Гора-людина, чоловік у розквіті сил, 34 роки, а роботи немає. Дуже велика біда. Роботи немає, зарплати немає. 

Цього року відкрили тільки один клас український – дружина залишилася без роботи. Дітей мало залишилося. Раніше був український клас і російський, вона вела російський клас. Зараз буде астрономію, фізику викладати.

Дружина каже: «Можна, я куди-небудь піду [працювати], буду їздити?» Я кажу: «Тобі вже 57 років. Тобі їздити треба? Ти мені потрібна здорова та гарна. Усіх грошей не забереш. Трохи менше будемо їсти, менше будемо одягатися. Нам вистачить. Баночку меду продамо».

Кілька качечок тримаємо, кілька бройлерів. Бджолами займаюся з восьми років. У батька була велика пасіка. Він якось мені сунув рамку в руки і сказав: «Ти будеш бджолярем, а з цих близнюків не буде пуття». У мене до хвороби була велика пасіка. Зараз я отримав допомогу від Червоного Хреста і замовив вулики нові. У дворі стоять. Зараз їх регулюю. Роблю кришки, бджолопакети. Бджолосім'ї нові замовив. І ось, зібрав пасіку. Я люблю їх, дуже люблю. 

Стараємося для онуків, для онучок, для дітей, а не виходить. Мрію, щоб онуки приїхали. Хочу побачити третю онучку. Настюшка вже велика, перша моя онучка. Потім – друга, Катюшка. Зараз ось Аліса народилася з Країни чудес. Онуки все добрі, радують.

Будинок великий побудували, щоб онуки й онучки приїжджали. Син не може сюди приїжджати, невістка не може. Це дуже образливо.