Наше селище Піски під Донецьком практично стерте з лиця землі. Зараз там живуть кілька десятків людей. Решта ж поїхали хто куди. Наша сім’я в повному складі вимушена була покинути селище, залишити свій будинок із більш півстолітньою історією. Зараз від житла залишилися лише руїни ніжно-рожевого кольору.

До бойових дій я працювала інженером-проєктувальником у великому проєктному інституті й дуже любила свою професію. Чоловік Олексій теж був зайнятий улюбленою справою – він конструктор у столярному виробництві, його фірма на замовлення виробляла вікна, двері, дерев’яні панелі, сходи тощо. Моя мама на великій ділянці біля будинку вирощувала виноград елітних сортів. Крім саджанців, ми за сезон продавали 200-400 кілограмів винограду. Ми жили дружно та ні від кого не залежали.

26 травня 2014 року я, як завжди, приїхала в Донецьк на роботу. Але день пройшов зовсім не так, як завжди. До проєктного інституту долітали звуки вибухів і стрілянини, із вікон було видно, як над аеропортом кружляють вертольоти, військові літаки, вибухають ракети. Ми стояли біля вікон і дивилися, але в усіх було відчуття, що нас це не стосується. Усі тоді були впевнені, що нас, мирних жителів, це ніяк не торкнеться.

Увечері, коли я пішла за молодшою донькою до дитячого садка, почула, як на залізничному вокзалі щось постійно оголошують через динаміки. Що саме, не розібрала через гул і стрільбу, але стало ніяково.

Через деякий час ми вже звикли: прокидаєшся десь о четвертій ранку від вибуху й думаєш, що ще рано, треба далі спати.

Незабаром трасу в бік Донецька перекрили, а на роботу я почала їздити маршруткою об’їзними шляхами. Мої колеги в паніці намагалися вигадати, куди вивезти дітей хоч тимчасово, але зрештою майже ніхто не виїхав. Усі справно ходили на роботу.

На початку липня ми три дні не могли повернутися з Донецька додому. Ночувати тоді довелося в друзів, а все через те, що водії маршруток відмовлялися їхати навіть об’їзними дорогами. Усьому виною чутки, мовляв, у посадках ховаються люди зі зброєю й стріляють у все, що рухається.

Коли в місто увійшли танки, я зрозуміла, що потрібно швидко збирати речі й вивозити дітей. Мені саме припадала відпустка. Були куплені квитки на поїзд до Криму, де ми відпочивали щоліта, але мені нібито внутрішній голос підказував, що потрібно їхати машиною. За вечір зібралися, маму теж взяли із собою, і поїхали, а батько залишився. Мамі потрібно було відпочити, в неї почалися проблеми із серцем.

Коли ми вже стояли на Чонгарі, тато зателефонував, щоб сказати, що ми виїхали вчасно: трасу поруч у Пісках повністю перекрили в обидва боки. Із цього дня її вже не відкривали.

Після відпочинку в Криму три тижні, ми поїхали в Дружківку, де живуть батьки чоловіка. Ми думали, що пересидимо тут тиждень-другий, і в Донецьку все закінчиться. Але все навпаки – Донецьк почали обстрілювати, в будівлю мого інституту влучило кілька снарядів.

Однак люди продовжували ходити на роботу, тільки дехто поїхав у відрядження в Ростов чи Краснодар. Я категорично заявила начальству, що в Донецьк не поїду. Мені пішли назустріч, враховуючи, що в мене двоє дітей, і дозволили півроку працювати віддалено.

Але в кінці березня обірвалася ще одна з ниточок, що з’єднують мене з Донецьком. Я звільнилась. Пам’ятаю, із якою гордістю і радістю я 22 листопада 2004 року влаштовувалася на роботу. Я любила її, пишалася, що працюю в такому інституті! Там мене всі зустріли з радістю. Багато хто запитував: «Ти повернулася?». Важко було відповідати, що приїхала попрощатися.

Як може бути добре в місті, де люди не відчувають себе в безпеці? Я бачила сльози своїх дітей, коли все тільки починалося, і з’явилися люди зі зброєю. Маленька дитина, бачачи автомат, розуміє, що той може в нього вистрілити. А чого варте в’їхати в Донецьк і виїхати з Донецька? Натовпи людей із сумками, і всі вони повільно йдуть, їх перевіряють, копирсаються в їхніх речах, потім вони йдуть далі. Машини в чотири ряди, автобуси. Моторошне видовище.

Чоловік Олексій деякий час сидів без роботи, потім влаштувався контролером ВТК на одному з підприємств Дружківки.

У січні 2015 року в Пісках снаряд вночі влучив просто в наш будинок, зніс дах і частину стін. До цієї миті мій батько жив там безвиїзно, спав на кухні, ближче до печі, під час обстрілів ховався в підвалі. Уранці 14 січня він вибрався з підвалу, оцінив розмір руйнувань і зрозумів, що залишатися тут – це самогубство.

На щастя, автомобіль у гаражі уцілів, навіть осколками не зачепило. Тато швидко завантажив у машину необхідні речі й поїхав до нас у Дружківку. Через деякий час мої чоловіки з’їздили в Піски з дозволу військових, щоб забрати деякі речі. Будинок був уже ґрунтовно пограбований. Зникла значна частина меблів і всі мої вишиті картини.

У Дружківці ми, сімейство із шести людей, тулимося у двокімнатній квартирі. Житло належить родичам, тому платимо тільки за комунальні послуги.

Тато влаштувався електриком, мама одягає сім’ю – в’яже, шиє, перешиває. До того ж, вони отримують пенсію та допомогу для переселенців. А нам із чоловіком у «переселенських» виплатах відмовлено, тому що в родині дві машини. Наш загальний сімейний дохід після переїзду зменшився приблизно в 10 разів. Вистачає тільки на необхідне: їжу, комуналку, одяг дітям і оплату гуртків.