Я закінчив Макіївський інженерно-будівельний інститут, а в Дружківці очолював будівельну фірму. У мене був великий будинок, а в ньому – любляча дружина та п’ятеро дітей.

Усе змінилося в квітні 2014 року, коли в місті почали відбуватися антиукраїнські мітинги. Щойно я встановив на даху будинку національний прапор, я зразу для багатьох став ворогом.

Залишатися в місті було небезпечно. Потрібно було лише пару годин, щоб зібрати необхідні речі й виїхати з Дружківки. Літо було в самому розпалі. Ми з дружиною, п’ятеро наших дітей, моя старша дочка від першого шлюбу зі своєю сім’єю та наша собака – московська сторожова на прізвисько Атос, поїхали на Полтавщину до родичів.

Їхати з рідного міста було страшно. Особливо дітям, які не розуміли, чому вони мають залишати свій будинок і друзів.

У той важкий момент мене рятувала лише віра. У церкві, де я був пастором, нас вчили не зациклюватися на матеріальних благах. У тій ситуації нам це допомогло.

Щойно ми опинилися на мирній території, я насамперед знайшов там церкву, куди ми стали ходити всією сім’єю. Правда, перед цим я ще повернувся в Дружківку за деякими речами й потрапив у так звану камеру тортур... Люди в масках заштовхали мене в машину й відвезли в підвал, де цілий день тримали в камері-одиночці. Залякували, погрожували, шукали в мобільному телефоні компромат. Але коли знайшли номер одного зі своїх ватажків – я спілкувався з ним по роботі ще до цих подій, мене відпустили.

Зараз ми живемо у власному будинку під Одесою. Щоб його купити, довелося продати дві машини та будинок, який залишився в Дружківці. Додому ми не збираємося повертатися. Життя поділилася на «до» і «після». І, незважаючи на те, що в «до» у нас було значно більше грошей і можливостей, повертатися до цього я не хочу.