Початок війни я добре пам’ятаю. Цілими ночами не спали. Я сину казала, що не будемо лягати, доки не відстріляють, бо ми не знали, чи прокинемось. Так і чекали до ранку, бо весь час - грюки-стуки, і вікна вилітають. Страшно було. Зараз вже якось притупилось, наче забулось. А як згадаю: вийшла на город – летить. Що летить? Літак – не літак, а пролетів - значить, якщо тут не впало, десь далі впаде. Зараз вже тихіше. 

Пам’ятаю, було дуже страшно. І стреси після цього. В основному, у нас проблеми з ліками, а у мене діабет. І грошей не вистачає. 

Вибухи, обстріли – це мене зараз найбільше шокує. Ніколи не думала, що таке можливо. У мене в Москві є сестри по маминій лінії. Я обірвала усі зв’язки, нікого знати не хочу. Вони не розуміють цього страху, не знають, як це воно. Вважають, що Україна винна. 

На мою думку, війна ще довго буде, роки два - не менше. Якщо не буде допомоги зброєю, то надовго. Деякі держави втомились допомагати, а ми без допомоги самі справитись не зможемо. У свій час нас роззброїли. 

У мої роки я майбутнього не бачу. Хотілось, звичайно, щоб було так, як до війни. Щоб можна було працювати десь у полі. Зараз дивишся – усе заміновано. Мені б хотілось, щоб усе відновилось.