З чоловіком ми розлучилися ще до війни, відтоді я одна дбаю про трьох дітей. Ми покинули Горлівку влітку 2014 року. Обстріли ще можна було пережити, але коли почали підривати мости…

Я ніколи не забуду, як перелякався мій старший син Діма. У нього на обличчі був жах. Ось тоді я для себе зрозуміла, що будь-якими способами треба звідти вибиратися.

Вирішили виїжджати до Слов’янська, до мого батька. Але через потужні обстріли маршрутки й автобуси з Горлівки не ходили. І я вирішила: піду пішки, 70 кілометрів трасою. Дівчаток я везла на візочку. Ми дійшли до Майорська, там нам люди допомогли. З речей я взяла лише документи та теплий одяг.

Наймолодшій доньці Ганні тоді ледь виповнилося два роки. Люди, яких ми зустрічали дорогою, ділилися їжею та водою. Я думала, що діти будуть вередувати, але все пройшло добре.

На новому місці мене підтримали волонтери та благодійні організації. Але ось уже три місяці я, багатодітна мати, не отримую соцвиплати через нові правила їх оформлення. Грошей ледве вистачає на харчування.

Коли я заїхала у квартиру, у мене були тільки голі стіни. З миру по нитці – це про нас. Старенький диван подарували, ванну кімнату відремонтували волонтери. За двоярусне ліжко для дочок мені довелося віддати останні гроші.

Дорога додому для мене закрита, але я не дозволяю собі бути слабкою заради дітей, які тільки недавно знайшли мир. За будинок, за меблі я не переживаю, але там залишилися дитячі фотографії, які, на жаль, уже не повернути.