Незважаючи на складну обстановку, на постійні обстріли та сидіння в підвалах, директор гімназії Володимир ні на хвилину не залишив своє рідне місто.

Я працював в місті Первомайську Луганської області у школі номер 30. Пам’ятаю, як почався обстріл. Первомайськ знаходиться від нашого міста Золоте в дев’яти кілометрах. Я закрив школу, працівників школи відправив по домам і пішки пішов додому до міста Золоте. Під цей час я бачив, як люди розбігалися, як летіли машини, як пустіло місто Первомайськ. Я йшов по дорозі до міста Золоте й до самого міста дійшов. Отак я запам’ятав перший день: військових було багато, техніки багато бачив, обстріли і з нашої сторони, і зі сторони Первомайська летіли снаряди, перші розриви.

Розірвався снаряд один, другий. Я живу в дев’ятиповерховому будинку, в вікно мені видно Первормайськ, як на долоні. Видно було, як звідти стріляли, згоріли всі поля, біля школи розірвався снаряд, всі вікна вилетіли у нас. Снаряд попав в наш будинок на четвертий і третій поверхи. Це було перше січня 2015-го року.

Я одразу казав, що це моя Батьківщина, моє місто, я нікуди звідсіль не поїду. Ми навіть з сусідами у підвалі дома розчистили, зробили місця для сидіння, запаси води зробили, провели електрику туди, світло, для дітей зробили топчани, а виїжджати з міста ні я, ні жінка не збиралися.

Бачив я військових, як їхали колони техніки, військових із Лисичанська на Первомайськ. Все це видно було, як пулі летіли і снаряди летіли, міни, товарні цегли. Грохот стояв, він надовго запам’ятався.

Частина рідних моїх залишилася в м. Алчевську і Первомайське. Батько до сих пор, йому вже 88 лет, сестра, брат залишилися там. Я їх не бачив вже шість років.

У жовтні 2014 року я очолив Золотівську багатопрофільну гімназію. Оце для мене стало знаковою подією. Я зрозумів, що я потрібен дітям, вчителям, батькам, які залишилися. У нас було 315 учнів до війни, а під час війни багато учнів роз’їхалося, залишилося десь 95 учнів. Стали інші приїжджати, тому ми згуртовували колектив учителів і працювали.