У мене муж був горний інженєр, шахтьор. Дом у Мар’їнці свій. Да, не оці вілли, що зараз. Але дом був хороший і двір виложений формочкою. Нормально було. Як ми лучшого не бачили, нам хорошо. Чоловік вмер от професійного заболєванія. З шахти не вилазив, робив начальником участка.  

В 2014 году дуже в нас бомбили. В мене син тяжело болєн, йому дуже стало плохо. І я не змогла там жить. Підвала у нас немає. Ми нанизу живем. І жалко – свій дом і розставаться.

Я боюся в чужій квартирі вмерти

Був побитий дом. Помогли трошки отремонтіровать. Шифер побитий був дуже, не знесена криша, а такі пульові дирки, як решето. Забор побитий весь на решето. Ніде прятаться. Бої були дуже тяжолі. І в связі з тим, що у мене дитина тяжело больна, я винуждєна бросать свій дом и в'ізжать.

В сина травма була черепно-мозкова. А потом в 14-ом році, коли дуже нас бомбили, у нього приключилася епілепсія. Він просто болів, голова боліла. Школу закінчив. А в 14ом году ми сиділи в підвалі, були такі дуже тяжолі обстріли. І первий раз приступ був в 14-ом году. Ну, і я винуждєна була поїхати.

Виживать тяжело. Мені 79 років. Я боюся в чужій квартирі вмерти, на п'ятому етажу. Я додому хочу.

Ми пенсію получаємо. І давали нам бєженські. Заплатимо за квартиру дві тисячі. Що остається, то наші, і йому на лєченіє. Конечно, не хватає. Живем, як є. Виживаєм благодаря гуманітарній помощі. Ми більш ніде не получаємо її, кроме як Ринатовську.

Якби було тихо, ми б і сійчас пійшли в свій дом. Хіба мислимо дві тисячі платить? Я не обіжаюсь. Слава Богу, що люди приютили. Живем, виживаєм, ждем миру. Дуже сложно, но все равно, слава Богу.