«Я і ту пам'ятаю війну. Але я таку війну не бачила, як ця»

Мамка моя заміж вийшла в Гранітному і тут мене народила. Жили у свекрухи. Дід і баба були, а батько на війну пішов, там і загинув. У мамки дві дочки. Менша я, з 38-го року, а сестра – з 36-го. До школи не ходила я, тому що нічого було вдягнути. Ні на ноги, ні так. 

Коли я почала в цьому будинку жити, тут було дві кімнати – зал і кімната, де грубка. Я пішла на будівництво працювати й почала потроху-потроху робити будинок.

 Почалася війна 2014 року. У 2015-му або у 2016-му, не пам'ятаю, більше-більше [обстріли] пішло. А куди діватися? Сиджу я із сином, стріляють всюди. Діватися нікуди.

Якось почали сильно стріляти, він каже: «Тікаймо». Добігли ми до повороту. «Ні, – кажу, – ходімо краще до зовиці». Пішли ми. Почали тарахкати сильно. Невістка годувала курчат, а потім прийшла і каже: «Там так гримнуло на Камчатці». Васька каже: «Мамо, ходімо, подивимося».

Прийшли, а в нашому будинку немає ні вікон, ні дверей. П'ять вікон – усі вибили, дах – дірка. Якби я була тут, я б «попала».

Почала я ходити до сільської ради, щоб допомогли. Зрештою дали шиферу, що мені не вистачило навіть один бік укрити. Дірку клейонкою закрили, поклали той шифер. Клейонки дали три метри на п'ять вікон, уявіть собі. Я закрию п'ять вікон трьома метрами? Ні, звичайно. Дали мені чужі люди клейонки, і закрили ми вікна.

Коли вже поставили пластикові вікна, я повернулася сюди жити. А до того кілька років жила в сестри в балці. Але там я жити не могла. Там нічого не видно – балка. Я не знаю, як вона там усе життя жила. Як кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Тут я що захотіла, те і зробила, а там свої порядки.

Страшно. Кожен день страх бере тебе. І не спали, і сиділи. Як гримне – вікна тремтять, ходором двері ходять.

І зараз стріляють, тільки десь далеко. Торохкають – зайду в комору і сиджу. Іноді й уночі не спиш, коли починають стріляти.

 А що робити? Куди йти? До кого? Тут сусідів нікого немає. Поруч живуть солдати.  Далі – розбиті хати, нікого немає. З того боку дороги – там тільки одна сім'я живе. 

 Я і ту пам'ятаю війну. Але я таку війну не бачила, як ця війна. Коли була та війна, то мене мої дядьки несли на балку, на Хантараму. Я там жила. Я там ні німців не бачила, нікого я там не бачила. А тут-таки не зрозумієш, звідки хто стріляє. Це не війна. Це тільки вбивство людей.

Загиблих багато солдатів. Тут будинків повно порожніх. Коли почали стріляти, роз'їхалися.  Ось, на воротах дірка. Стрельнули. У мене за хатою ямка була, і там якась залізяка лежала. Приїхали, дивилися, фотографували. Сказали: «Ви не чіпайте, ми самі».

 У мене і кути посипалися, будинок рябий стоїть позаду. Я не знаю, як воно падало, що в дірках тепер будинок. Хіба не видно, що він потрапив під обстріл? Видно. Але кому ж я скажу, до кого піду? Я нікуди не ходжу і нікому нічого не кажу. Ходила, потім перестала. Я тільки від Ріната Ахметова й отримувала допомогу.

У мене син живе, допомагає. Він уже на пенсію пішов, на різниці працював. Йому 61 рік. Онук сидить вдома, у нього роботи немає. Онучка працює в кафе.

 Мрію, щоб тут не було війни більше. Ось чого хочу. Хочеться спокою. Щоб війна скінчилася, це найкраще.