«Я впала і вже в підвал не добігла»

Я тут [в селі Новобахмутівка] народилася, тут хрестилася, тут і помирати прийдеться. В колгоспі працювала. І дояркою, і на курях, і найбільше у їдальні. Живу сама, мужика немає. Як розійшлися – він поїхав на заробітки, а я живу з дітьми. 

Живу з дочкою Людою і внучкою. А син півтора роки як помер. Є ще одна внучка у Горлівці, далеко. Є внук у Донецьку, теж далеко, не наша сторона. У дочки роботи немає в колгоспі. Виїхати у нас транспорту нема. Так на пенсію і живемо.

Ніхто ніколи не думав, що війна буде. Ми бачили, що було у Києві, потім чуємо – ближче, уже у Слов’янську… Але ми думали, що сюди не допустять. 

 «Думали так: чи живі залишимось, чи ні»

В 2015 році, в лютому, якраз на день Валентина – що я запам’ятала добре, я ж сама Валя, Валентина –  сильний був обстріл. І я, коли бігла ховатися, зачепилася чи за проволоку, чи за що і травмувала сильно ногу. Впала і вже в підвал не полізла, не добігла.  Ледве доповзла до хати, допомогли.

А обстріл був такий, що і тут вікна летіли, і там у кімнаті вікна летіли. Думали так: чи живі залишимося, чи ні, чи на нас завалиться і дім, і все на світі. Коли воно скінчиться? Тільки починають закінчувати [обстріл], тільки піднімеш голову, а воно знову гу-у-у...  Передишки не було.

В лікарню з ногою не поїдеш: торохтять, пихтять, б’ють звідусіль. Пігулки п’ю – допомагає від сильного болю. Спочатку зовсім лежала, не могла встати. Тоді потроху стала на два костилі. Як легше, то соваєшся на одному. Держусь за те, за те, отак і ходжу.

Вікна вилетіли в нас. Зараз вже поставили. Тут не було ні скла, нічого, все летіло. Ходором ходить все, як тільки пролетить снаряд. Страшно згадувати навіть. Зараз хоч більш-менш. Десь там стукне, десь там грюкне – уже не в нас.

«Як стріляли я вже не ховалась, що будь – те будь»

Люди ховалися як стріляли. Тільки я вже не ховалась, що будь – те будь. Куди мені лізти ховатись вже? Внучка ховалась у підвалі.

Так і в підвалі страшно ховатись. У мене підвал накривається плитами. Як стрельне – плити на мене полетять, я вже не спасуся. Це ж не державні, де підвали гарні. А в нас які? Як хекне – камінь приб’є там.

Потім ми всі вже лишались в хаті, вже в підвал ніхто не ховався. Яка різниця, що в підвал упаде, що в хаті? Закриваєшся і тільки думаєш одне: скоро воно кінчиться чи ні, скоро кінчиться чи ні?

Ми не могли спати. Як же спати, коли воно гупає? Потім потроху-потроху вже втяглись. Якщо не гупають сильно, то вже не так страшно нам було. Хоч і страшно, але не так, як тоді. 

«Можна було піти в ліс, напиляти дров. А зараз все заміновано»

Живемо помаленьку. Що ж ті дві тисячі?  Ось зараз зима йде, паливо треба, внучку до школи одягти треба, а все дороге. І світла немає. Платить нічим. Не знаємо, як будемо виживати. В минулому році давали брикети, в цім році не знаю, дадуть чи не дадуть. До війни можна було піти в ліс, напилять дров. А тепер там все заміновано.

Кожен хто як міг виживав, хто як міг ховався. Що було, останнє доїдали.

Поки ще якось з горем пополам у нас магазин був. Там жінка торгувала. І обстріл, і ожеледиця, а вона старалась провозить нам хоча б хліб. Хоч по буханці людям привозила. А так, що у кого дома було, те їли, так і виживали.  

Що в городі посадимо, те й наше. Допомога – єдине, що Рінат Ахметов дає. Дуже вдячні, людина душі, розуміє. Від нього допомога сильна. Цукор, мука, крупа, макарони, гречка, олія. Дуже вдячна! Це дуже відчутна допомога.

«Миру і тільки миру»

Хочемо миру. Миру і тільки миру. Скільки ця війна буде? Скільки молодих хлопців погибає! Заради Бога… Росте ж внучечка. Хай вже я стара, але внучечка росте ще, молодесенька ж. Ще ж вчитись та вчитись. 

Сподіваємось на краще. Може ж таки буде мир, може закінчиться війна. Хоча б можна буде десь поїхати. У мене лишився на тому боці, у Донецьку внук. Деколи телефонує. Дочка, може, десь поїде, влаштується на роботу. Внучка закінчить школу – треба буде їхати десь вчитися. 

Не хочу я війни, мені 79 років. Хочу миру, хоч трохи ще пожити, і щоб таким маленьким дітям мир. Щоб вони могли піти і не бояться, що стукне її там десь…

Один раз йшли дітки, бідні, зі школи, а тут обстріл. Вони, бідні, плачуть. Бігом прибігли, трусяться всі. 

Мрію про тихе життя, щоб такі, як онука, дітки йшли до школи зі спокійною душею, як ми ходили до школи. Ми після війни 1941 року йшли з квітами до школи. Хай вдягтись, узутись не було так, як треба, але не гепало нам нівідкіля. І лягали спати, і вставали. Такого я хочу. Щоб не гупали.