Наталія Степанівна була вимушена виїхали з України, щоб врятувати власних дітей. Але все, що її оточує, нагадує їй про війну і про те, що у її малюків вкрали дитинство. 

Близько четвертої години ранку 24 лютого біля нашого дому дуже голосно літали літаки. Ми з дітьми вже не могли заснути до ранку. А близько восьмої почули сильний вибух – то прилетіла ракета в наш аеропорт.

Важко було прийняти рішення про виїзд за кордон. Діти маленькі, дорога дуже важка. Попереду – невідомість... Але прийшлося їхати. Нам ще було важко тому, що чоловік не працював у перші місяці війни. Але нам вистачило наших запасів, щоб прогодуватися. Втім, дітей треба було рятувати.

Вже там, у безпечному місці, я отримала найбільший шок, коли побачила фото та відео з Київської області. Я кілька днів проплакала - просто не могла впоратися з цим болем. І ще важко пережила побачене фото вбитої під завалами шестирічної дівчинки з Одеси, бо вона такого ж віку, як моя дитина.

Взагалі на моїй сім’ї війна позначилася постійним відчуттям тривоги, занепокоєння, незахищеності, страху за життя своїх дітей.

Все, що поруч, нагадує мені про війну. Практично щодня лунає сигнал тривоги. В телефоні постійно переглядаю новини. Все змінилося і вже не буде, як раніше... Дуже переживаю за долю своїх дітей, в яких забрали дитинство: вони, на жаль, - діти війни.

Але я пишаюся, що я українка! Ця війна показала, які наші люди сильні духом, згуртовані та незламні! Люди віддають останнє, щоб допомогти якнайшвидше закінчити цю війну. Вірю в перемогу, вірю в ЗСУ, Бог з нами, правда - на нашому боці!