Всі плани та мрії маленьких українців перекреслила війна, яка поставила перед ними одну мету – вижити разом з батьками. 

Вранці 24 лютого наша родина була вдома. Ми збиралися до школи та на роботу, обговорювали з дітьми, куди вони йдуть завтра після школи, о котрій годині повертаються з тренувань. Але все це закінчилось дуже швидко: після новин про те, що у нас почалася війна.

Мене досі шокують думки дітей, коли вони мріють лише, щоб рідні залишилися живими, щоб змогли повернутися додому, щоб знайшли житло на наступний місяць і змогли його оплатити. Хоча раніше мріяли про подорожі, турніри, конкурси, тощо. Так, у нас зараз є велика проблема з житлом: є загроза залишитися з дітьми на вулиці. 

Ми живемо разом з дітьми, а рідні – мама, сестра, племінниця, куми – у зоні бойових дій.

Ми дуже хвилюємося за них, майже, щосекундно, і це теж дуже великий стрес для всіх.

Краще стає, коли я бачу, як незнайомі люди, жителі Хмельницького, щиро, безкорисно допомагають один одному і переселенцям. Я до війни працювала вихователем, а тепер нас скорочують, і я плету з бісеру патріотичні прикраси, щоб бути поруч з дітьми, і продаю свої витвори через інтернет.