Я, чоловік та двоє наших діток проживали у селі Пологи Запорізької область. Ми збиралися на роботу і в садок. Увімкнули телевізор: війна! Як війна? З 24 числа життя пішло під ніж. Я не думала, що так буде.

У хаті вибило вікна. Добре, що поряд не було дітей. Зараз там люди їдять один раз на день, аби їжі вистачило на довше.

Я медик, бігала під обстрілами та намагалася допомогти людям. Але я також і мама, тому мусила вберегти життя своїх дітей.

Загострилися обстріли. Діти почали погано розмовляти. Рішення виїхати далося важко, якою буде дорога – не зрозуміло. До того ж, не працювали аптеки та лікарні. Після першого квітня ми зрозуміли, що треба виїжджати. У мене там залишилися тато та сестра з дітьми.

Дорогою було близько дванадцяти блокпостів, які треба було проїхати. Ми виїхали восьмого квітня та приїхали до Запоріжжя. Я тут навчалася. 

Потрібно жити далі. Багато людей у депресії, починати жити без нічого не хочеться. Поки майбутнього не бачу, головне – вижити.