Чи легко прожити сьогодні на 2450 гривень на місяць? А якщо ти інвалід, якому тричі на тиждень довічно потрібно проходити гемодіаліз? А якщо мізерну пенсію не виплачують через воєнні дії у твоєму місті, тоді як? Та ніяк. Без сторонньої допомоги тут не обійдешся.

 Я захворів на цукровий діабет 19 років тому. Лікувався в Луганській міській поліклініці № 11. А 2006 року почалися проблеми з нирками та підшлунковою залозою, до того ж зір почав стрімко гіршати.

 Коли я звернувся до клініки в Києві, лікарі сказали, що операція на очах жодного результату не дасть, через основне захворювання проблеми будуть тільки наростати. Лікарі мали рацію. Сьогодні в мене хронічна ниркова недостатність і сліпота, відшарування сітківки. 2012-го переніс інсульт.

 Поки в Луганську було тихо й мирно, мені вдавалося якось зводити кінці з кінцями. Я одержував пенсію за інвалідністю, а частину ліків для гемодіалізу надавала лікарня за державною програмою. Але влітку щасливе існування в місті зазнало краху.

З липня 2014 виплати одержати було неможливо. У будинках і в лікарні зникли світло й вода, та й витратні матеріали, препарати закінчилися.

А коли немає процедури гемодіалізу для хворих на хронічну ниркову недостатність – це смертельний вирок. Без штучного очищення крові організм поступово отруюють продукти розпаду в процесі обміну речовин, які виводяться із сечею у здорових людей.

 Я прийняв рішення виїхати з Луганська. З допомогою Національної асамблеї інвалідів України вдалося оселитися в готелі для сліпих у Києві. Столична Перша дитяча лікарня надала послугу з проходження гемодіалізу. Я переоформив пенсію на місці й почав чекати виплат.

 Усього цього, як з'ясувалося, недостатньо.  Витратні матеріали й медикаменти треба було купувати самому.

 На перший час мені вистачить ліків для стабілізації тиску і процедури штучного очищення крові.  Але що потім? Я мріяв би повернутися до рідного міста, однак родичі розповіли, що через обстріли в моєму будинку вилетіли вікна та двері. Їх якось забили дошками, але зимувати там не можна.

Таке відчуття, що я живу на пташиних правах. Тут, у Києві, люди ставляться до мене добре, ніхто жодного разу не сказав, мовляв, чого ти сюди приїхав. Але я ж не можу залишатися в цьому готелі вічно. Що буде далі? Коли все налагодиться в Луганську, щоб я знову там лікувався, вдома? Це невідомо. Майбутнє як у тумані…