Головним для Тетяни зі Станиці Луганської було заспокоїти маленьку онучку під час страшних обстрілів. Діти розлетілися різними містами, а Тетяна із чоловіком і дівчинкою вчилися виживати без елементарних зручностей під час війни.

Війна для мене – це жах. Усе, що було пережито, просто словами не передати. Коли все починалося, наші діти й онуки були з нами поруч, і я боялася не стільки за себе, скільки за дітей. Потім всі роз’їхалися, а з нами залишилася одна онучка, яка жила й живе з нами.

Другого чи третього червня 2014 року літак розбомбив підстанцію, і ми залишилися без світла. Ось тоді й почалася [війна]. Але ми живемо на околиці Станиці Луганської, у той час ми чули, що десь стріляють, до нас доходили лише звуки.

Перші снаряди до нас прилетіли 15 січня 2015 року. Чоловік саме був на добовій роботі, а ми з онучкою вдома. Це було вночі, почав падати «Град», я стягнула її з ліжка на підлогу, накрила подушками, зверху собою накрила й думала, що якщо вб’ють, то нехай мене. Онучці десять років, вона ж могла злякатися, розумієте? Я не показувала, що мені страшно, навпаки говорила: «Онученько, це десь далеко, не бійся, усе обійдеться».

Я накрила онучку собою та думала, що якщо вб’ють, то нехай мене

Будинок у нас півтораповерховий, а жили ми в той час у флігелі. У будинку вікна вибило, дах постраждав, полопалися шибки від вибуху, але ні осколки, нічого не влучило. У сусідів теж вдома й дах позносило, і шибки порозбивало. Чоловік прийшов із роботи вранці, і ми сусідам допомагали – склили, забивали плівкою, чим могли. Потім собі все зробили.

Діти виїхали в Новопсковський район, у село, там батьківський будинок чоловіка. Я за них не хвилювалася. Але друга ніч у нас – це щось із чимось! З десятої години вечора як почало бити, і всю ніч. Ми о четвертій годині піднялися, зібрали речі, завантажили в машину, дочекалися, поки комендантська година закінчиться о шостій ранку й виїхали в село.

Влаштували онучку там у школу й повернулися додому зразу. З того часу ми вже нікуди не виїжджали. Чоловік ходив на роботу. А з дітьми зв’язку не було, бігали за город на високий горб ловити ці антенки. Світла не було вісім місяців, перед Новим роком тільки подали. Благо, були в нас якісь гроші, чоловік працював, ми купили генератор, і ось так рятувалися.

Наслідки військових дій, звичайно, я бачила. У мене подруги в Станиці жили. Мені чоловік не дозволяв туди виїжджати, тому що там стріляли безбожно. Він на добу пішов – я на велосипед сіла, думаю, поїду, бо зв’язку немає, а пропрацювали з дівчатами більше п’ятнадцяти років, дружили ми. Приїхала до Наташі. Боже, а в неї ні вікон, ні дверей, дах знесло, і її ніде немає. Знаєте, який я шок пережила! Почала кричати, плакати, думала, що все, Наташку вбило. А сусід каже: «Не хвилюйтеся, вона жива, вона до центру пішла». Я на велосипед і наздогнала її.

Ну що ще запам’яталося... Як сиділи без світла, як виживали. У підвалі сиділи. Із 15 січня 2015-го як почали нас бомбити, так ми, три сім’ї, збиралися й сиділи всю ніч. Удень стріляли не надто. Але зима, темніє рано, тільки темно – о 6-7 годині вечора починають летіти... Чуєш ці вибухи постійні, усе починають бомбити. О 6 годині вечора йдемо до сусідів у підвал. Світла немає, тільки свічка, у кого що поїсти є – принесли, повечеряли. Ну звичайно, пів ночі сидимо, розмовляємо, бо не заснеш. До четвертої години ранку, до п’ятої дуже бомбили. Летіло нескінченно – і бух, і бух – і не знаєш, куди воно впаде.

Мій чоловік в МНС працював, їздив на розмінування до Луганська. Він до моста ходив пішки на роботу, через усю стрілянину. І на розмінуванні ризикував, і на роботу їздив, ризикував.