Що робити, коли починається обстріл: падати на підлогу чи тікати? Наталя знає відповідь на це питання – війна багато чого навчила. Але при цьому відібрала будинок, розкидала по світу друзів і змусила вивчити урок – іноді від людини нічого не залежить і може трапитися що завгодно.

Думаю, ця історія корисна всім, хто ще не розуміє, що таке війна. Коли я вчилася в Києві у 2008-2010 роках, зі мною вчилася дівчина з Грузії. Я пам’ятаю, вона розповідала: коли в них була війна, вони сиділи в підвалі. Коли я слухала, то співчувала, мені її було шкода, але я не могла до кінця сприйняти те, що вона говорила. Наче ти дивишся фільм. Ти співчуваєш головним героям, але не розумієш до кінця, що це таке.

Наступним етапом був 2014 рік. Ми чули, що в Слов’янську відбуваються якісь військові дії. Я працювала, у мене був колектив, і одного разу двоє наших співробітників не приїхали на роботу. Вони зателефонували й сказали, що обстрілюють військову частину недалеко від їхнього будинку. Вони зараз лежать на підлозі й не можуть взагалі вийти з дому, не кажучи вже про те, щоб їхати на роботу. Ми їм поспівчували, а потім подумали, що вони просто вирішили не приїжджати на роботу...

А вночі я почула, як стріляють «Гради». Ні з того ні з сього пролунав дикий гуркіт і безперервні залпи. Спочатку я не зрозуміла, що це таке. Потім почало доходити, що стріляють. Я абсолютно мирна людина, стою посеред кухні й не знаю, що мені робити: лягати на підлогу чи з будівлі вибігати?

Для мене кордоном початку війни став саме цей вечір, коли безпосередньо біля мого будинку протягом п’яти хвилин почали працювати якісь установки. Не до мене летіли «Гради», а десь недалеко від мене стояла установка. Це дуже страшно, не порівняти ні з громом, ні з блискавкою. Із цими пострілами приходить дух смерті.

Через кілька днів почалися обстріли. Я не знаю, із якого боку. Я жила в селищі Ювілейному, і було видно, що він знаходився між двома сторонами конфлікту. Було не зрозуміло, хто стріляв і хто відстрілювався. Коли я вийшла на балкон, чого, я розумію зараз, робити не можна, було видно, що там, де впали снаряди, щось горить.

Більше на балкон не виходила. Я вже зрозуміла, що потрібно закритися в приміщенні, де немає вікон. Для панельних будинків єдиний вихід – це ванна кімната або коридор. Дійсно, коли будували панельні п’ятиповерхівки, ніхто не передбачав, що потрібно будувати бомбосховище?! У нашому будинку не було нічого схожого на нормальний підвал. Люди сиділи або у ванній, або в коридорі.

Мій найбільший страх – якщо снаряд влучить у наш будинок, він складеться, як картковий будиночок. І мені найбільше було страшно не тому, що стріляють і я загину, а що залишуся жива й мене засипле, я опинюся під уламками будинку. Для мене це був найсильніший страх.

Також проблемою стала відсутність води та їжі. На Ювілейному світло відключилося одним із перших і зразу ж зникла вода. Люди допомагали один одному інформацією, де взяти воду, їжу або чули, що в якомусь магазині щось залишилося. Коли вимкнулося світло тазникла вода, то навіть ті продукти, які були в холодильнику, практично не могли бути використані. Вони швидко псувалися, і без води нічого не можна було приготувати.

Люди ще не мали досвіду, як із цим боротися. У кого були електричні печі, це взагалі катастрофа, оскільки приготувати нічого неможливо було. У мене була газова плита, а моя родичка купувала сухе пальне, і цього їй вистачало, щоб зварити одне яйце й закип’ятити трішки води, щоб зробити чай або каву. І так тривало не день і не два.

Якщо ти був у зоні бойових дій, у тебе вже є досвід перебування на війні. Це зміцнює характер, але залишає відбиток на все життя. Поруч уже снаряди не летять, але ти пам’ятаєш, що триває війна досі, і від цього відчуття важко звільнитися. У мене триває війна незважаючи на те, що я не чую вибухів зараз. І це, до речі, властиво багатьом переселенцям.

І ще такий момент. Я спостерігала за своїм станом, коли приїхала в Київ і вийшла з метро ввечері. Це була площа Вокзальна. Там продають такі кульки, що світяться, які підкидають, вони злітають, кружляють і падають. Щоб ви розуміли стан після приїзду з Луганська. Коли я вийшла з метро і побачила цю кульку, то інстинктивно присіла, тому що у мене спрацювала асоціація – летить снаряд. Я сама собі здивувалася: як можна іграшки лякатися? Перша асоціація була з іграшкою, не салютом, а з обстрілом – щось летить.

Я вирішила переїхати до Києва, залишити свій будинок, родичів. Я розумію, що життя триває, треба працювати й не стояти на місці, чимось займатися. Хоча всі плани були зруйновані війною, але людина здатна через багато пройти, і потрібно придумувати, куди рухатися далі.

І дуже важливо, що виникла необхідність у Богові. Коли обстріли, то вчишся молитися, сподіватися на Бога. Коли я їхала до Києва, у мене не було знайомих, жодних можливостей. Я просто покладалася на Бога, тим паче що він захищає тих, хто змушений страждати, переселятися, тому я ризикнула й поїхала до Києва.

Тут я отримала ще одну освіту – це плюс. Але мінус, що в мене там залишився будинок, спогади, там залишилися найкращі роки молодості. Де б я не жила, все одно буду сумувати за рідним домом, за знайомими пейзажами і вуличками, за друзями, які зараз по всьому світу.

Я запам’ятала мить перед активними бойовими діями, коли я прийшла на роботу. У нас там був дуже дружний колектив. Ми на обіді спілкувалися, а наступного дня я на роботу не поїхала, бо почалася війна, і цих людей я вже більше ніколи не побачила. Буває так, що ти сьогодні з рідними, із друзями, із колегами, а коли починається війна, то ти з усіма розстаєшся і нікого з них не побачиш більше ніколи.

Думаю, не варто ні про що забувати. Це певний досвід. Забути – це як діти, буває ховаються, закрили очі та вважають, що їх не видно. Якщо якась людина стверджує, що війна на нього не вплинула, – це неможливо з будь-якої точки зору. Просто людина свої спогади підсвідомо заганяє вглиб кудись. Це все одно виявляється в психології та в області здоров’я.

Не пам’ятаю, де я читала, що в переселенців після цих подій був великий сплеск серцево-судинних захворювань, загострення всіх хронічних захворювань на тлі цього важкого стресу. І, дійсно, це все вплинуло на здоров’я. А щоб себе захистити, не треба заганяти спогади кудись, не треба намагатися забути, а потрібно спробувати ці спогади перевести в раціональне русло, зробити якийсь висновок. Можливо, спогади багатьох людей допоможуть зробити висновки на різних рівнях, і закінчення війни стане на крок ближче.

У Києві я вже працюю, і по роботі у мене багато планів. Із цієї причини я не збираюся повертатися. Але я б хотіла мати можливість вільно, хоча б раз на півроку, їздити до родичів, відвідувати рідних, друзів, зустрічатися з ними. Зараз є можливість відвідувати, але важко переїжджати безліч кордонів і блокпостів.

Із війною в нас зникла якась наївність. Війна зробила так, що я зрозуміла: іноді від мене нічого не залежить, я нічого не можу зробити, як би я не намагалася. І може статися все, що завгодно. Війна – найбільше потрясіння, найстрашніше, що може статися в житті людини. Війна – одразу все: розлука, порушення звичного життя, втрачаєш роботу, їжу, зв’язок, можливості пересуватися.

Я навчилася в будь-якій ситуації зберігати спокій, людяність. Війна навчила, що без матеріальних цінностей можна прожити – це не найголовніше, навчила мене не зберігати нічого непотрібного. Я пройшла війну і нічого вже не боюся.