Війна – це не тільки для мене, це для всіх горе. У мене діти живуть під Маріуполем, я сім год вже не бачила – моїх онуків, правнуків, дітей, нікого. Я виїхати туди не можу, і вони сюди не можуть приїхати. Ні вони, ні я до них. Ось це таке життя. Умру і поховать нікому буде.

17 іюня наше село обстріляли з двох сторін. У нас в селі потрапило по хатам, порозбивало. Було розбито все. Ми так вже не за живих переймаємось як за мертвих. Що вони їм зробили, ще перемолотили кладовище все?

Коли були воєнні дії, нікуди не виїжджала, окроме погріба. А куди ми підемо? У нас нікуди йти. Тут 600 метрів – і Донець. І звідси Луганська область 20 км, навіть менше. Куди ми підемо? У нас транспорту немає, нічого. Ми відрізані селом, ми в такому кутку. До нас ніхто не їздить. Дякуємо Богу, хоча б зараз три рази на тиждень ходить маршрутка на Бахмут.

Діти якісь халати пришле, панталони якісь пришле, кофти пришле, а все інше доношую. Важко, що ходити нема куди. В магазинах я вже не була роки чотири ні в одному. Ні в товарному, ні в продуктовому. Ото у людей замовляю щось привозити. У мене подруга на базар їздить, в неї корова є. Лікарства привозить до нас із Сіверська спеціаліст. Жодної аптеки немає, той ФАП [фельдшерсько-акушерський пункт] скоро закриють, бо нікому робить.