Боберська Ангеліна, 9 клас
Потічанська філія І-ІІ ступенів з дошкільним підрозділом Опорного закладу «Решетилівський ліцей імені І.Л.Олійника Решетилівської міської ради»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шолудько Леся Леонідівна

Війна. Моя історія

Життя – дуже непередбачуване. Ми не знаємо, що принесе завтрашній день. Часто навіть не цінуємо того, що маємо, ніби так і треба робити. І так відбувається до тих пір, коли одного дня це, здавалося б прекрасне, життя не починає руйнуватися, ніби паперовий будиночок.

Все розпочалося 24 лютого 2022 року. Я прокинулася о 6 ранку, щоб зібратися до школи. Але туди в той день я так і не потрапила. Мене зупинила мама і сказала, що почалась війна… Спочатку я не розуміла, що сталось, в голові роїлися безліч думок. Що взагалі відбувається??? В родині була напружена і тривожна атмосфера, ніхто не розумів, що робити. Ми читали новини, а за вікном пролітали один за одним гвинтокрили та винищувачі.

Ввечері цього ж дня мій дідусь пішов у Тероборону, почав патрулювати села. Ми не могли заснути… Знервована мама не відривала погляду від телефону, а я залишалася наодинці з думками. Саме так і почала писати вірші. Спочатку один, потім другий. Це відволікало… У них я вкладала всі думки та переживання.

Весна 2022 року принесла новий біль – мама вивозить нас за кордон. Це була моя перша і в той же час болісна поїздка так далеко від дому. Ніколи не думала, що Європу доведеться побачити у статусі «біженців». Сама дорога була складна. Ми їхали більше трьох днів, по дорозі зустрічаючи шалені затори, блокпости, військових.

В іншій країні пробули пів року. Розум і тіло відмовлялися сприймати чужу, хоч і гостинну націю. За час проведений за кордоном я так і не змогла звикнути до нового місця проживання, у мене не було друзів. Мама влаштувалася на роботу. Що бачила я? Білі стіни, на які не могла вже дивитися. Тому почала малювати і заклеювати їх мінікартинами. А ще був сум і біль за домівкою, який душив кожного дня.

Я розумію, що мама хотіла нас вберегти, і вдячна їй за це. Але саме ми, діти, вмовили її повернутися додому. Вона вже і сама не могла бачити, як її діти кожного дня плачуть і просяться в Україну. Зрештою, материнське серце розтануло і ми повертаємось в рідну хату.

Коли я приїхала додому, то готова була цілувати кожен куточок своєї оселі. В той момент я зрозуміла одне: мій дім – це моя фортеця. Це моя країна, моя земля і не я повинна з неї тікати!

Зараз 2023 рік. Війна, на жаль, триває… Та ми не здаємось, кожен виконує свою роботу. Військові – наш щит, а ми – їх підтримка. І хоч я неповнолітня, але докладаю максимум зусиль, щоб наблизити нашу перемогу.

Підсумовуючи свою історію, хочу сказати, що війна змінила кожного та з багатьох «зняла маски».

Я вірю, що перемога близько, і, врешті-решт, винні будуть покарані. А завершити хочеться рядками зі свого вірша, який, сподіваюся, стане пророчим в найближчий час!

Ми переможем, вистоїм, піднімем,
Але ніколи не забудемо цей жах...
І влітку в український Крим іще поїдем,
І гучно відсвяткуємо ворожий крах!