... Я була на роботі в Донецьку, а дочка була вдома. Коли почали бомбити й літали літаки, усі були в шоку. Я працювала якраз в денну зміну з подружкою, вона теж із села Первомайське. Дочка була в мами, і ми не знали, чим дістатися додому, автобуси вже не ходили. Було дуже важко. Ми сяк-так дісталися додому.

Доводилося бачити воєнні дії на власні очі. Поруч із нашим будинком був обстріл. Це сталося о шостій годині ранку, коли ми з донькою ще спали. Був сильний хлопок – пряме влучання в кухню до сусідів. У них молода сім’я і четверо діток. Їм пощастило, що вони виїхали. У нас посікло дах і в кухні вибило вікно. Було дуже страшно. Слава Богу, усе нормально, але потім ще було...

Дах і вікна відновили. Але потім, 18-го числа, перед Спасом, знову було. Ми тільки заскочили в льох – і в 100 метрах від нас лягло п’ять снарядів. Не було світла. Ми вчасно встигли заскочити в льох. Люди дивом залишилися живі, у них не було даху, не було нічого. Це дуже страшно, запам’яталося на все життя.

Я вже звикла до війни

Я півтора року не працювала. Ми чекали – раптом відкриється Донецьк і все нормалізується. Тоді роботи не було ніде. Пізніше випадково влаштувалася в школу бібліотекарем на пів ставки. Я прийшла забирати дитину, а директор сказав, що потрібен бібліотекар. Я зразу ж підняла руку: «Візьміть мене!» Тому що взагалі не було ні копійки грошей. Я жила з донькою одна. Це я дуже добре запам’ятала. Пізніше влаштувалася на хлібозавод в Селідове, працювала там, поки його не закрили. Потім у Покровському працювала.

Зараз дочка доросла, їй 20 років, вчиться в Харкові.

Війна повністю змінила моє життя, вплинула на фінансовий стан. До війни в мене була стабільна робота в Донецьку, зарплата. А зараз я не можу працювати й жити вдома, у мене немає тут можливості заробляти. Добре, що є знайомі в Селідовому, які мене пустили жити. Я сплачую лише за світло.

Я вже звикла до війни, навіть вдома відчуваю себе в безпеці. Ми до такої міри звикли до всього. Зараз тихо, але іноді буває дуже гучно, тому що в 15 кілометрах від нас знаходиться Красногорівка; Старомихайлівка взагалі навпроти, Невельське теж дуже близько. Красногорівка часто і густо обстрілюється, там усе дуже гучно, і нам чутно.

Мрію, щоб це все закінчилося, щоб відкрили Донецьк. Молодь їде із села, залишаються одні люди похилого віку. Лікарні немає, нічого немає.

Ми відрізані від усього світу. Автобус ходить тільки в понеділок, зараз ще і в середу. У п’ятницю й суботу на роботу не доберешся. Є тільки амбулаторія, але аптеки немає, магазини, і все. Молоді залишається або спиватися, або виїжджати. Знову ж таки, якщо виїжджати, кому ми де потрібні?