Живу я в місті Снігурівка. Мені 57 років, нікуди не виїжджала. Жила в окупації. 

В перший день війни було ще тихо. До нас росіяни зайшли трошки пізніше, на початку березня. Звісно, було страшно: було дуже багато техніки, військових.

Найбільші труднощі - коли мені вибило всі вікна. Їх немає і зараз. Ну і звісно, було дуже страшно. Весь час ховалися в підвалі.

Спочатку у нас була гуманітарна криза, а потім почали щось давати, то хоч за це дякуємо - що не дали з голоду померти. А то ми залишилися без грошей, без нічого. Світла не було, газу не було, по воду ходили до криниці.

Як бахало сильно і люди гинули - це шок, це страшно. Я сама не бачила, а люди розповідали, що сиділи чотири жінки - і їх просто розірвало. Оце страшно.

Немає в мене роботи. Я придивлялася за бабусею, мені платили. А потім її забрали - роботи немає.

Хотілося б, щоб перемога була якомога скоріше. Віримо в перемогу, хочеться пожити в мирі.