«З дітками одягнені, взуті спали під ліжками в кімнаті, де немає вікон»

У підвалі ми сиділи і вночі, і вдень, і по дві години, і по три години. Дитина маленька, інвалід. Бабуся була старенька. Вона вже померла. Вона туди не спускалася, тому що в неї вже не було сил, сиділа в хаті.

Ні зв’язку, нічого немає, навіть не зателефонуєш. І не виходили звідти, і їсти туди брали, і воду, і відро про всяк випадок, і лопату. Все, що можна було. Діти і ночували там. Дитина маленька – мені довелося з ним виходити. Решта троє діток там із татом спали до ранку, а я вийшла, тому що дитині потрібне світло, їй потрібен рух, вона там не могла більше знаходитися.

Страх, цілковитий страх, що нас може не бути. Потім вже ми до підвалу не заходили, знаходилися в хаті, в одній кімнаті – там, де немає вікон. У спальні під ліжками спали всі одягнені, взуті. І уламки збирали, зберігаємо їх. І діти в школу не ходили, у підвалах сиділи, бо страшно.

Зараз, звичайно, тихіше стало. Що далі буде, невідомо. Куди нам ховатися? Ремонту до пуття не зробиш, тому що немає ні в чому постійності, стабільності. У страху все одно, навіть зараз у страху живемо, тому що боїмося, що знову щось почнеться.

Труднощі в нас із продуктами, грошима. У людей нестача, так само і у нас. Дорого купувати, грошей не вистачає на продукти. Спасибі, що допомогу дають, і мийні засоби, і продукти, продуктові набори дають. Якщо купиш речі, значить, буде нестача продуктів. Із вугіллям проблема – дорого купувати. Але що робити? Жити ж треба все одно, існуємо, живемо.

Світла не було. І без води сиділи, ходили до криниці далеко дуже. Топили піч. Продукти попсувалися, тому що холодильник, звісно, не працював.

Багато хто виїхав. Навпроти люди виїхали, будинок кинули, нічого там немає, смітник утворився, бур’яном все позаростало. Багато людей пороз’їжджалися, квартири позалишали. А нам куди? Можна було б виїхати, але у нас родичі дуже далеко звідси, треба п’ять діб їхати, і грошей [немає]. За що їхати? Кому ми потрібні без грошей? Де взяти, звідки? Нас шестеро людей у сім’ї, тим паче була бабуся стара, нам їхати, можна сказати, нікуди.

Дочка молодша – активна дитина, і сміється, і грається, все розуміє. Єдине – у неї затримка мовлення. Собачку вона може показати. Або кажу: «Машина». Вона знає, що це «дир-дир». Кота вона може показати. Або прошу її: «Принеси свої босоніжки». Вона бере, несе. Їсти розуміє. Кажу: «Пішли їсти». Вона йде.

Дітки зі мною. Найголовніше, що вони зі мною і живі-здорові. Налаштовуємося на краще, що все буде добре, все одно щось повинно змінитися, так?