Біла Олександра, 16 років, студентка ДФПК КЗВО «ДАНО «ДОР», ДО-21-1/9, м. Новомосковськ, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Бак Ольга Дмитрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – це найгірший прояв людської жорстокості. Заради незрозумілих цілей, тирани вбивають людей, руйнують міста, країни. І, на жаль, це лихо прийшло до нас.

Вранці двадцять четвертого лютого мене розбудила мама і сказала, що почалась війна. Спочатку я не могла це усвідомити. Але потім почалися вибухи по всій Україні. В новинах говорили, що територію нашої країни захоплює сусідня країна-агресор росія. Я відчула страх, не могла зрозуміти як таке можливо. Ракети летіли по будинкам, стріляли в цивільних людей. Мама вирішила, що в місті небезпечно і ми переїхали до бабусі в село. Але і там було не зовсім спокійно.

Вперше я побачила так близько і почула так гучно пролітаючу ракету.

Здавалося, що це якийсь дракон. Люди почали тікати від війни за кордон. Мама дуже боялась за нас з молодшим братом, тому вирішила, що нам там також буде безпечніше. Їхати в поїзді було лячно. За день до нашого виїзду, обстріляли поїзд у Білій Церкві. Саме через неї ми їхали вночі. Всі вікна закриті, було дуже темно. Здавалось, що наш поїзд не їде, а крадеться. Мама весь час казала нам притискатися до стінки. Заспокоїтись всі змогли тільки перетнувши кордон.

З кінця березня до липня ми перебували в Чеській Республіці.

Нас гарно прийняли: надали безкоштовне житло, допомагали грошима та одягом. Наша родина дуже вдячна цій країні і її чудовим людям, які не залишили нас в біді. Але ми всі сумували за домівкою. Поступово ЗСУ почали відвойовувати території, виганяти клятих орків з нашої землі. Тому в липні ми повернулися.

З’явився оптимізм, віра в краще. Але війна нікуди не зникла. Все так само лунають сирени, гинуть люди. Всі території України, які знаходяться в досяжності агресора кожен день потерпають від обстрілів.

Цинічності росіян немає меж. На територіях, які звільнялись з-під їх контролю, виявлялися великі захоронення людей. Їх катували, ґвалтували, вбивали. Всі ці новини були як ніж в серце.

А скільки ракет прилетіло в міста, де зовсім не було ніякої військової інфраструктури? Мій знайомий з товаришем працювали на нафтобазі в Губинисі. Коли до них прилетіли ракети, він знаходився на цистерні, а його друг знизу.

Вибуховою хвилею знайомого відкинуло, але його товариш вижити не зміг.

Він місяць лікувався: його рука була обпечена настільки, що навіть прийшлось пересаджувати шкіру. За злою іронією, коли знайомий перебував в Дніпрі, недалеко знову відбулися прильоти ракет. Лікарню, де він був не зачепило, але… Мабуть, психіку нашого населення не відновити нічим і ніколи. Ще вражає той факт, що російські ЗМІ написали, що в Губинисі вони поцілили по дислокації наших військових. Але це ж не так. Там були просто цивільні люди, які не несли ніякої загрози для росії. Вони, як і кожного попереднього дня, працювали. І таких випадків маса. Дуже трагічним був акт тероризму в Вінниці. Центр міста, люди гуляли, хтось привіз дітей до медичного центру. Маленька дівчинка Ліза. Невже вона заслуговувала смерті? Я думала, що ще більше ранити мене росіяни не зможуть. Жовтень – час терорів Запоріжжя. Моє улюблене місто. Я кожного літа їздила туди до тітки в гості. Хортиця, чудові пляжі, найгарніший проспект. І все це намагаються знищити. Але і Запоріжжя їм мало. Вже два дні мій ранок починається не з чашки кави, а з коридору. Масований обстріл України, сирени по п’ять годин…

Двадцять перше століття. У наш час розвинутих технологій, досягнень в науці, ресурсів – скільки всього благородного, корисного можуть зробити люди. Але вони воюють… Замість того, щоб знайти ліки від хвороб, допомогти сиротам, вкладати всі сили в добрі справи, людство створює все нові і нові види зброї. І цьому немає ні кінця, ні краю. Я не можу зрозуміти, чому так? Що потрібно зробити, щоб люди схаменулися? Адже мир – це найцінніше, що може бути!