«Згадую фотосесію новонародженого на вулиці під час вибухів»

Я, як і багато переселенців, вимушено залишила рідну домівку у 2014 році. Після того, як я втрамбувала в кілька валіз останні десять років свого життя, з донькою Оленкою та чоловіком Павлом поїхали в Ужгород будувати нове життя. Але через три роки ми проміняли Закарпаття на Київ, і на це були вагомі причини. Зараз я будую свою кар’єру в столиці.

Ще в Донецьку я зрозуміла, що хочу пов’язати своє життя з фотографією. Нова справа давала свої результати – бувало так, що графік фотосесій був розписаний на багато місяців наперед. Коли я назбирала грошей, я зважилася на відкриття власної фотостудії. Уже було знайдено приміщення. У листопаді 2013 закупила обладнання. На початку січня я відзняла перші фотосесії.

Люди не поспішали витрачати гроші на фотосесії, адже вже тоді в місті була напружена ситуація. А коли почали бомбити Слов’янськ, роботи стало значно менше.

Ми намагалися виїхати ще в квітні, але я лила крокодилячі сльози та говорила, що в мене записи – весілля, новонароджені. Як я можу поїхати? Я разом зі своїми клієнтами дуже сподівалася, що це ось-ось закінчиться. У період загострення бойових дій ми все-таки на якийсь час виїхали, але потім повернулися.

Зараз згадую фотосесію новонародженого на вулиці під час вибухів, малюк заснув тільки в студії — скрутився калачиком...

Було незвично фотографувати весілля: в тих місцях, де завжди у вихідні натовпи людей, наприклад, біля «Донбас Арени» або в парку біля готелю «Вікторія», практично нікого не було.

Після проведених ночей у підвалі під час обстрілів у серпні ми все ж зважилися на переїзд.

В Ужгороді ми почали пошуки постійного житла. Усі ріелтори, щойно дізнавалися про прописку, говорили, що господарі побоюються здавати житло людям із Донбасу. Зрештою тимчасово зняли квартиру на пару місяців, а потім знайшли будиночок в угорському селі, в 40-хвилинах їзди від Ужгорода. Через пару років переїхали до Києва.