Із грудня минулого року я обіймаю посаду першого секретаря Національної спілки журналістів України, відповідаю за роботу з журналістами-переселенцями з Донбасу.
Кінець 2013 року – початок 2014 року. Смутні часи на Донбасі. Час глобальних змін. Ми з чоловіком, теж журналістом, висвітлювали події донецького Євромайдану. Від мене чекали новин про події в Донецьку. Але як мені робити новини, якщо не побувати там? Була я і на тій фатальній сесії в облдержадміністрації, коли будинок захопили, а журналістів не випускали із сесійної зали. Це було 3-го березня. Я і мої колеги виходили через колону агресивно налаштованих людей. Вони перевіряли наші документи.
За три дні до початку боїв в аеропорту з Донецька виїхали мої батьки з молодшим онуком. Благо, в Києві жили близькі родичі. А старший син був уже в столиці — він саме закінчив Національний педагогічний університет ім. Драгоманова. Я з чоловіком залишилася працювати. На кожній події помічала, що колег стає все менше і менше.
І працювати ставало небезпечно для життя, навіть якщо пишеш під псевдонімом і ніде не світишся на мітингах та інших масових акціях.
Тому на початку липня виїхали – спочатку у відпустку, потім — до Києва.
Безумовно, ми сумуємо за Донецьком. Але про повернення туди зараз не може бути й мови.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
