Сілівоненко Карина, 15 років, учениця 9 класу гімназії №14, м. Ніжин, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Мохир Людмила В’ячеславівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Привіт! Я - Українка, яка народилася та проживає в місті Ніжин недалеко від Чернігова. Напевно, на цей рік у кожного були свої грандіозні плани, але ніхто навіть не думав, що нас чекають жахливі часи. Війна! Так, згодна, дуже страшне слово! Ніхто не міг подумати, що в 2022 році таке може статися. Страх, хвилювання, ненависть. Я прокинулася від слів мами: “Треба збиратися!” Розплющивши очі, я не надала ніякого значення цим словам, встала з ліжка і пішла на кухню. По дорозі я вирішила зупинитися в кімнаті батьків, а по телевізору були увімкнені новини. Я запитала у мами: «Що сталося?» Мама мовчала і потім сказала: «Війна!»

Мені стало дуже страшно, і я почала збирати найнеобхідніше. Хоча одразу не могла в це повірити, як би мені не хотілось. Я дуже хвилювалася за свого дядька, який вже давно працює в ЗСУ. Мама друкувала документи, по телевізору розповідали щось дуже страшне. Я почала дуже нервувати, руки трусилися, голос тремтів, сльози наверталися, але я все одно збирала речі. У той момент я ще не знала, чи потрібно йти до школи чи ні. Ми сіли в машину та поїхали до школи разом з мамою та сестрою. По дорозі до школи я думала дуже багато, не розумію і досі, за що нам це, ми ж нічого нікому поганого не робили, щоб над нами так знущалися. Я просто хотіла прокинутися, зібратися спокійно до школи, зробити гарну зачіску, вдягнути новеньку кофтинку та круто і успішно провести свій день.

Ми приїхали до школи, і нам сказали, що все відміняється. Так як мама працює в моїй школі, нас попросили набрати води. На той момент у місті вже зник мобільний зв'язок. Нас мав забрати дідусь, але ми не могли йому навіть додзвонитися. Коли ми приїхали додому, світла вже не було, в будинку було холодно та ніяково.

Ввечері я дізналася, що мій другий дядько теж підписав контракт із ЗСУ. Я дуже боялася засинати, в голові були різні думки, але все-таки я заснула. Зранку тато приїхав з роботи, і ми прийняли рішення їхати до бабусі, оскільки там дуже спокійний район і є де сховатися, та ще й бабусі так буде спокійніше.

Кожен вечір ми лягали спати зі страхом, уночі була повітряна тривога, і ми спускалися в підвал, після відбою ми знову лягали спати, і так було дуже багато разів. Кожного ранку були все страшніші новини. Ми з родиною сподівалися, що це вже ось-ось закінчиться, але і досі цей жах не скінчився. Вже йде 246 день цього жахливого вторгнення росії на Україну. Моя сім’я за цей час зробила дуже багато.

Мама - волонтер, вона допомагає людям своїми тренінгами, ціле літо проводила благодійні майстер-класи, заходи для ВПО та для тих, хто потребує психологічної допомоги. Тато допомагав переселенцям разом з бабусею ще з початку війни. Дідусь перевозить людей за кордон та в більш-менш спокійні точки України. Мої дядьки боряться за нашу країну.

Я також допомагала мамі проводити майстер-класи і планую у вільний час робити окопні свічки для військових, оскільки вже дуже холодно, особливо вночі. За цей час змінилося дуже багато. Наш народ став дуже дружнім та обережним один до одного. Ми не маємо терпіти таке жахливе відношення. Діти не повинні залишатися без рідних і цілодобово сидіти в укриттях. Жінки не повинні народжувати під завалами. Матері не мають проводжати своїх дітей, знаючи те, що, можливо, це був останній раз, коли вони бачились.

Сподіваюсь, у найближчий час росія схаменеться, і це все зупиниться назавжди. Я знаю те, що ми зможемо витерпіти цей жах, ще трішки! Бо ми одне ціле, і ніхто не зможе нас зламати!