У 2014 році, взимку, під ранок упав снаряд біля сусіднього двору, у город впав. І коли ми вийшли на вулицю, у нас впала стіна кухні. Діти знаходилися вдома, лежали в мене в ліжку. Я їх до школи не відпускала в цей час. Коли йдуть бої, я їх до школи не відпускаю.
У нас спочатку скло почало сипатися. Коли ми вийшли, побачили, що стіна лежить! Були в шоковому стані. Фінансів немає, щоб це все відновити. Чоловік не працює, я не працюю. Сидимо вдома. Живемо за рахунок господарства. Отримую дитячу допомогу.
Раніше чоловік працював у сусідньому селі, я на роботу ходила в приватне підприємство. Якось легше було, вистачало. Зараз, коли війна йде, ціни виросли. Життя змінилося, не вистачає грошей на продукти, на дітей, щоб їх одягнути, світло теж же подорожчало. Доводиться якось викручуватися.
Я тут ризикую і своїм життям, і особливо – дітей. Дуже боюся за молодшого, за дочку, коли зі старшими вони йдуть до школи. Коли снаряди летять, а ти дома сидиш і думаєш: вони ж у школі. Не знаєш, що і робити.
Хвилююся дуже сильно.
Коли сильні почалися обстріли, я забрала дітей, тому що почали і «гради» падати. Я забрала дітей та поїхала в Донське. Жила в гуртожитку в одній кімнаті. Два роки ми прожили. Ну, розумієте, в одній кімнаті з трьома дітьми... І почали піднімати квартплату. І ми знову повернулися сюди.
Колгоспи тут були та приватні підприємці, в них працювати можна було. А зараз поля заміновані. Люди сидять без роботи, бояться ризикувати. Тут чоловік на тракторі потрапив на міну.
Сподіваюся, що швидше вже закінчиться ця війна. Уже набридло; і мені, і дітям набридло.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
