Я боялася через те, що тільки дитину народила. Йому ще місяця не було, і почалися в Новозар’ївці дуже сильні обстріли. Над нами пролетіла ракета дуже низько. Усі полягали, хто був на вулиці.

Ми в хаті були. Над нами пролетів вертоліт, десь від нашого даху було, напевно, метрів п’ять. Дах як захитався, ми думали, шифер зірветься. Ну, слава Богу, все нормально. Ми з чоловіком Русланом і дітьми лягли на підлогу і накрили собою [дітей].

Сильні були вибухи в нас поруч. І вдень, і вночі ми не могли спати. Якщо і заснемо, то зразу прокидаємося. Я народила сина Емільку, я його спати покладу, і тільки вибух чуємо – все, він прокидається, плаче. Світла в нас не було три місяці, тому що всі дроти були перебиті.

Тут, у Добропіллі, ми так опинилися: сюди першою приїхала мама моя. Я забрала Ілюшу та сина маленького, було йому вже п’ять місяців. Я сюди приїхала, оформила тут документи на допомогу. Чекала «дитячі гроші», щоб отримати й поїхати забрати чоловіка з донькою.

Ми думаємо собі купити житло та вже тут залишитися. А туди... Ну що у нас там? Моя сім’я вся тут. Тому, я думаю, ми тут залишимося.

Ми з чоловіком накрили собою дітей

Це – два різних життя. У порівнянні з тим життям краще це. Ось вчора вертоліт пролетів – дочка боялася вертольотів, але вона зараз вже краще реагує. Син злякався, в коридор забіг. Я кажу: «Синуля, що ти злякався?» «Так, мамо, вертольота». Я йому кажу: «Іди до мене». Він підійшов уже спокійний. Я йому пояснила, він зрозумів – і нормально, добре.

Важко, але ми пораємося. Чоловік допомагає. Заради дітей ми тримаємося. Хочеться, щоб швидше війна закінчилася та мирного неба – це найголовніше.