18 листопада 2014-го всі в хаті були, він [син] отдихав якраз. Що там він робив, вечором прийшов, вже ліг, бо це вже случилось без двадцяти дев’ять вечора. Якраз снаряд упав. Прямо там, де він лежав.

Якраз їхня перва квартира, тут коло дороги діван. Він на дівані ліг, кровать дальше була, бо Юля та діти на кроваті були, а він на дівані. І через стінку сусід, і зразу обоїх на смерть. Ми чули, що бабахнули, сильно бабахнули.

А потом приходять, а хто зна де, ніхто ж нічого не знає. А потом нас позвали. Ми прийшли. Їх уже нема, забрали їх в больницю. І невістку, і онучку, і його забрали.

Він зразу постраждав, Юлі операцію зробили, Машенька в комі місяць була. Маленького Артемчика сусідка забрала, через дорогу. П'ять місяців йому було. А тоді вже ми приїхали, десь часов в 11 прийшли, визвали опять скорую, і нас вже з Артемом забрали в больницю. І його положили.

Весь дом полностью, все разрушено, от і до. Всі чотири сім'ї постраждали. Но там дальше женщина такая, що вже до 90 год її, і мужчина тоже такий же самий. А нашому 40 год, а сусіду 50 з лишнім було.

І 40 год якраз сповнилося, 20 год на шахті проробив. Да, на нашій шахті. Вже б на пенсію пішов. Хороша дитина.

З шахти, з участка приходили всі, він робив 20 год на одному участку, ніхто нічого плохого за нього не скаже. Потому що на роботі був, кажуть, дуже хороший. Я тоже хвалю його. Да.

Переніс чотири операції в дєтстве, і все нормально. Він ріс, я його ні разу не вдарила. Отакий він спокойний був. Це зараз. кажуть, діти такі, Боже сохрани, не бувають. А я його ні разу не вдарила, оце такий спокойний був мальчик. І виріс все нормально.

Папа-папа – називав батю, потом став називать батік, потому що у нас племінник високий такий, метр 90 ростом, а у племінника батько менший ростом, і він його на 10 год старший, і він на нього казав батік. А цей почув, що той так каже, і став на батька на свого казать.

Ой, каждий день вспоминаю.

Я рік плакала

Год плакала, год. А тоді вже бачу, що вже діла нема, зренія нема, пішла до окуліста. Вона мені провірила, цей не баче нічого зовсім, а цей баче тридцять процентів. Виписала мені очки.

Онуки ще малі, ми не дождем поки виростуть. Єсли мені вже 75, а онучка пішла в первий клас, сім год тільки. А онучку два года і сім місяців. Оце ми вдвох осталися. Оце ж так і получилося. Я не можу тепер зайти сюда, у зал.

У нас тут стріляли 14-й год. Ми одіті год спали. Нельзя було роздіваться – так стріляли. От з Марфиної могили вся посадка там, за нашою вулицею, вся перерита, потому що там стояли. Всі через наш посьолок стріляли. Багато і домів постраждали.

В нас получилася смерть, а то так – то хату розвалило, то сарай побило, то погреб розбило. Оце таке. А у нас оце так случилось.

Я виросла без батька. І тепер онуки мої виростуть самі, без батька. Маша – та хоть знає батька, а Артемчик він же вообще, не знав, що ж йому п’ять місяців, він не в курсі дєла, ні в чім.

Аби не стріляли – саме главное, бо 14-го числа тут стріляли, так хай Бог милує, чутно було сильно, туди ж тоже, з обох сторон так стріляли! Саме у праздник 14 января.

Ой, та руки ні до чого не здіймаються, ні до чого абсолютно. Отак. Даже вийду на двір, цій дорогою Вова ходив, тепер нема кому прийти. Він в нас один. Все, нема в нас більше нікого, тільки він один.

Я рік плакала

Да, думаю, може, вже не буду, може воно минеться? Ні. Мені сказали, що буду вспоминать до кінця своїх днів.