Лобода Олександр, 9 клас, Конотопський ліцей № 3 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Салогуб Оксана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я знову чую сигнал повітряної тривоги, це вже четвертий раз лише за сьогодні. Останні декілька місяців тривога в нашій області здається взагалі безкінечна. Я робив домашнє завдання в себе в кімнаті, тепер я переходжу до коридору.

Зараз я вже знаю, що в нашій квартирі дев’ятиповерхового панельного будинку, це саме безпечне місце. І мені вже майже не страшно, не зважаючи на те, що в грудні ми залишились без вікон…

Як зараз пам’ятаю, коли вперше сидів з мамою в коридорі. Це був перший день, як ми повернулися додому з села. Була тривога й мені здалося, що саме зараз у наш будинок влучить ракета. Тоді я боявся. Мабуть був ще малий.

Все ж таки тепер я вже не той дванадцятирічний хлопчик з шостого класу, який у середу, 23 лютого, старанно підготувався до уроку інформатики, що так і не відбувся…

Зараз моя мама лагідно називає мене «підлітком». Чесно кажучи, я й сам не зрозумів як подорослішав.

Адже в мене вже безповоротно забрали сьомий, восьмий і зараз забирають дев’ятий клас…

Детально пам’ятаю той четвер 24 лютого. Тоді я вперше пив валеріанові таблетки, які дала мені моя схвильована мама. Це був ранній ранок. Зазвичай я ще спав у цей час, мене розбудили мої батьки. «Війна! російські війська перетнули наш кордон» – почув від них. Я вперше бачив їх такими розгубленими. Здається в мами була істерика, вона почала дзвонити своїм колегам, подругам, знайомим і, плачучи в телефон, кричала: «Війна!» Тато тоді відразу побіг у гараж по автомобіль.

Батьки вирішили їхати з Конотопа в Коханівку – це село, що поряд з нашим містом. Зараз там мешкає моя бабуся.

Взагалі для нашої родини це село - справжнє сакральне місце. Тому що всі мої рідні, в різні часи, там знайшли одне одного: мама познайомилася з татом, бабусі з дідусями, прадіди з прабабусями.

І ось ми вже їдемо на нашому старенькому авто, батько зосереджений, мама тримає в руках ікону. Тоді ми й уявити не могли, що на наступний день росіяни на танках заїдуть у наше тихе, маленьке село.

Спочатку було безперервне ревіння двигунів, яке ми чули і в день, і в ночі. А потім почалися постріли. Їх було чути і в західній стороні, і в східній. Ми ховалися в старенькому бабусиному погребі, який викопав ще мій прадід.

Там було холодно й страшно…

Нас не було вдома менше місяця, а я був такий радий, що нарешті повернувся в рідне місто. У порівнянні з селом, у місті мені здавалося набагато спокійніше й безпечніше. Але лише до тієї страшної ночі, коли одна з шести ракет, спрямованих на наше місто, розірвалася поряд з нашим багатоповерховим будинком. Я думаю, мені назавжди запам’яталися слова мого тата про те, що 29 грудня можна вважати нашим другим Днем народження.

Ми дивом не постраждали, на відміну від нашої двокімнатної квартири, в якій були вибиті всі вікна. Скло тоді було кругом: на кухні, у залі, у мене в кімнаті на моєму ліжку, де я спав у ту ніч.

А потім були ще прильоти ракет, і вже в інших будинках нашого міста вилітали вікна. І здавалося страшніше ракет не буває. Проте, цього вересня місто було атаковано шахедами. Я вперше так близько чув їх.

А на наступний день побачив скільки лиха вони завдали навколо: зруйнований садочок, вщент вигорівші квартири в центрі міста, моя школа без вікон, а найстрашніше - загинула людина.

Інколи здається, що я все ще сплю, і ось-ось маю прокинутися і побігти до школи, у четвер, на урок інформатики у шостому класі, адже я так добре до нього підготувався!