Ми жили недалеко від лінії фронту. Найстрашніше – це вибухи, обстріли. Чоловік працював на заводі, я сама залишалась. Почались сильні обстріли, і стало страшно самій вдома, тому довелось виїхати. 

Ми виїжджали під обстрілами. У нас своєго авто немає, визвали таксі. До Жовтневого доїхали на таксі, до дочки. Потім маршуткою через Одесу виїжджали. Вознесенська траса вже була закрита, там орки стояли.

Ми виїхали в Кіровоградську область, тут моя бáтьківщина. Хати вже немає, бо батьків немає. Ми винаймаємо квартиру. 

Додому на деякий час приїжджали, роздивились, що і до чого. Але там зараз дрони і ракети постійно літають мимо нас. Тож ми поки що тут.

Дочка також виїхала з Миколаєва, бо в неї син дев'яти років. Чоловік, я, дочка і онук – ми всі виїхали сюди. З родичів ніхто не виїхав за кордон. Чоловіка племінниці онук і син спочатку були в теробороні. Один загинув, йому було 27 років. Інший ще воює. 

Ми хочемо, щоб війна скінчилась якнайшвидше. Надіємось, що все буде добре: ми повернемось додому, всі рідні будуть живі і здорові. Хочемо дочекатись перемоги і побачити, як будуть жити наші діти, онуки. Країна буде процвітати. Оце і всі наші мрії.