В мене є чоловік і дитина 12 років. Ми з Херсонської області, місто Скадовськ. У нас з чоловіком був свій бізнес: ми займалися натяжними стелями. Зібрали гроші на квартиру і купили її десь у листопаді місяці. Дуже раділи, зробили ремонт в двох кімнатах. Дитині одну кімнату зробили, замовили меблі - все дуже було гарно. 

З чоловіком пішли вигулювати собаку на море, і нам його донька зателефонувала й сказала, що почалася війна. Ми спочатку не придали цьому значення, але поступово ця новина нас пригнічувала, наш настрій падав, не було такого бажання продовжувати облаштовуватись, бо ми не знали, що буде далі.

Найважче була присутність окупантів, коли вони заїхали в наше місто. Це вже було якось не по собі, це дуже нагнітало. Вони могли зранку заїхати і кататися. Було страшно бачити їхню техніку: росіяни сиділи на БТРз автоматами.

Нашою справою ми вже не займалися, тому що не могли виїжджати за місто через блокпости - нам було страшно. Сиділи вдома, ходили по місту, але не працювали.

Були безкінечні черги, які ми вистоювали, щоб зайти в магазин. Ставало все менше й менше продуктів в місті, але потім почали завозити з Криму. Возили перекупи, почали валити великі ціни на всі продукти, тому ми обмежувалися в деяких продуктах.

Ми зараз в Одеській області в місті Чорноморськ. Мої батьки поїхали в Кривий Ріг, а ми з братом - в Одесу. Спочатку поселилися в чоловічому монастирі. А зранку мені подруга зателефонувала і сказала, що в мого батька трапився інфаркт. То ми все кинули і поїхали в Кривий Ріг, а брат залишився. Вже після всіх батькових операції та лікувань ми його теж забрали сюди, до Чорноморська.

Коли ми виїжджали, біля Снігурівки були прильоти. Поруч були вибухи, ми злякалися, повибігали з машин, а коли повернулися назад, в мене була паніка та сльози - це було страшно.

Хотілось би, щоб якнайшвидше війна закінчилася, і тільки нашою перемогою - я в це вірю. Наші збройні сили найкращі, наша нація непереможна. Тільки ми можемо перемогти.