Моя сім'я - з міста Снігурівки. Ми всі були в окупації, не виїжджали нікуди. Було тяжко, звичайно, але все вже добре. Усі залишилися живі. Я була вдома всі дев'ять місяців в окупації, і далі тут житиму – до самої перемоги.

Дуже страшно застала мене ця війна. Мені 24 лютого влучила ракета в дім. Для мене сама війна – це шок. Зараз теж обстріли йдуть, мені важко знову це все переживати. 

Труднощі - у всьому. Уже голова обертом. Із продуктами на початку було дуже важко. Потім пристосувалися, стало трошки легше. Приходилося їздити в Херсон по продукти, по ліки, бо в нас усе було недоступно. Вижили, слава Богу. 

Я не працювала до війни. Тут взагалі знайти роботу дуже важко, а коли війна почалася, стало ще важче. Все, звичайно, зараз налагоджується, але все одно ще стріляють, ракети летять, руйнують місто наше. Нема спокою ні вдень, ні вночі.

Усі знервовані, у всіх стреси.Усі знервовані, у всіх стреси. Звичайно, хочеться дещо забути, але що вдієш? Тільки люди почали відновлюватися, працювати – і знову стали стріляти, руйнувати. Знову страх з'явився. Хочеться, щоб усе це закінчилося, щоб було тихо, щоб ми перестали боятися.

Одні кажуть, що вона буде йти довго, а інші – що влітку закінчиться. Не знаю, кому й вірити. Ця війна може ще рік тривати, чи навіть довше. Вони ж хочуть захопити всю нашу територію. Хочеться, щоб якомога раніше вигнали орків із нашої землі.