Брощук Руслана, 10-б клас, Кушугумська гімназія "Інтелект"

Вчитель, що надихнув на написання — Бабкина Олена Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Хто б міг подумати, що така біда може прийти у наш час. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року – це дата, коли світ мільйонів людей перевернувся. Більшість мусила виїхати з дому, аби втекти від жаху, який у наші домівки принесла війна.

Моє життя мало чим відрізняється від життя інших підлітків. Нас називають «діти війни».

Родичі кликали до себе у більш безпечне місто, але ми відмовилися. Хіба можна покинути рідну домівку, де промайнуло дитинство, де знайшли вічний прихисток прадіди, де все рідне і знайоме від найменшого камінчика?

Згадую як все почалося.

Коли я вже збиралася засинати, почалося пекло. Лунав вибух за вибухом, ми, не знаючи куди подітись, бігли ховатись у підвал. 

Через деякий час все стихло, ми пішли спати. Проте, мені було складно навіть розслабитись. Шум вітру лякав, навіваючи страшні думки.

Спогади. Спогади… Чи колись я зможу забути цю війну? Ніколи!!! Не забуду, не пробачу…

Ховалась у підвал, коли летіли «Іскандери», падала під паркан, коли били «Калібрами».

Переживала за родичів, що перебувають на окупованих територіях і зазнали бомбардування.

І це лише часточка мого шляху через цю тисячу днів війни.

Другим, не менш страшним, був обстріл Кушугуму, мого рідного селища. Я гадала, що готова до цього, але, як виявилося, до такого ніколи не можна звикнути. І хоч цього разу ми вже без паніки побігли у підвал та мені однак було дуже тривожно, а кожен наступний вибух тільки додавав неспокою.

Наш підвал. Раніше там була тільки консервація та картопля, а зараз це моє безпечне місце. Тепер там стоять ще й стільці, є тепла ковдра, свічки, запас води та їжі.

Ранок після того обстрілу видався ще жахливішим.

Нас не зачепило, але були неподалік розтрощені будинки односельців, під уламками одного з них загинула тітка Тетяна. 

Вона була вдома сама. ЇЇ син із перших днів ворожого вторгнення служить в ЗСУ. За що загинула жінка, за що загинули сотні, тисячі мирних українців? Не забуду! Не пробачу!

Час від часу доводилося чути гуркіт і навіть бачити як летять ворожі ракети та кляті «диринчалки». Я з друзями навіть намагалася через додаток “єППО” повідомити військових, коли бачила в небі над селищем черговий «мопед».

Чи було щось хороше за цей період? Було! Збирала кришечки для ЗСУ, брала участь у шкільних привітаннях воїнів зі святами, готувала разом із подругами смаколики для солдатів, писали їм листи. А ще відвідувала музеї, переглядала цікаві фільми, читала книжки, гостювала у родичів. Мені здається, без цього я б не витримала. Але найбільш важливою для мене була і є підтримка родини. Сім’я рятувала мене від переживань та накручувань: “А що буде далі?”

Незважаючи на всю цю ситуацію, за цей час я пізнала багато нового, знайшла нових друзів, досягла певних цілей та створила нові. У мене з’явилася мрія, для досягнення якої, я поставила перед собою певні завдання. Моє життя стало більш осмисленим. За ці тисячу днів я зрозуміла, що важливо жити сьогодні. Якщо чогось хочеться, не треба боятися це реалізовувати. Я надзвичайно сильна. Я вірю, що зможу витримати, вижити, вистояти і в цьому мені допоможуть мої рідні та близькі, а ще - віра в перемогу!