Мені 59 років. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Працюю бібліотекаркою. 24 лютого я лежала в лікарні: хворіла на ковід у важкій формі. У мене, можна сказати, була своя війна – за життя. Про вторгнення росіян дізналася від медичного персоналу та чоловіка, який приїхав мене провідати. Тоді я мало що усвідомлювала. 

Ми близько місяця прожили в окупації, а потім виїхали на Рівненщину до родичів. Жили в них понад пів року, потім переїхали в Одесу. Ще кілька тижнів мешкали там. Після звільнення Снігурівки повернулися додому. 

Ми вирішили поїхати, коли в школу, в бомбосховищі якої ми перебували, прилетів снаряд. І до сусідів теж був приліт. Нам стало страшно. До того ж існувала загроза того, що відберуть транспорт і не буде на чому виїхати. 

Волонтери проводили евакуацію, але вони не встигали всіх вивозити. Тому ми вирішили вибиратися самі. Дуже важко було все покидати. Ми виїжджали зі сльозами на очах і з іконою в руках. 

Було дуже страшно проїжджати зону бойових дій. Ми боялися, що в нас можуть влучити. «Зеленого коридору» не було. Ми їхали на свій страх і ризик. Коли доїхали до першого нашого блокпосту, стало легше. Приємно вразило те, що після деокупації дуже багато людей привозили нам гуманітарку: пиріжки, солодощі, сир. Нам просто хотіли зробити приємність. Ми обіймалися з тими людьми, плакали. 

Коли ми повернулися додому, то побачили багато руйнувань. І зараз нам дуже страшно. Снігурівку недавно обстріляли. Після деокупації ми розслабилися й повірили в те, що життя буде мирним, почали будувати плани, городи садити – і раптом по нашому містечку випустили ракети.  Це був новий шок, від якого ми досі не можемо відійти. 

За період війни ми з чоловіком стали дуже близькими,  хвилюємося одне за одного. Ми відчули, що таке сім'я, підтримка близьких, рідних. Так само - в сина з його сім'єю. Ми почали цінувати життя й стосунки набагато більше, ніж до війни. Сподіваємося на перемогу. Хочеться, щоб швидше скінчилася війна. Віримо в ЗСУ.