На початку війни наша сім'я тривалий час залишалася у Слов'янську. Ми довго вагалися їхати чи ні. Діти кожен день бачили, як літають ракети та снаряди. Одного дня ми не витримали, коли наш район був під вогнем, і поїхали в Павлоград.

Діти забули, що таке спілкуватися з однолітками, молодший син став боятися гучних звуків та залишатися самому у кімнаті. Найстрашніше було втратити чоловіка цього літа. Ми досі не розуміємо, як жити далі. Втрата рідної людини стала важким тягарем для мене та дітей. Кожен з нас замкнувся в собі та самотужки не може впоратися.

Ми довгий час жили без води, нам треба було йти за нею на іншу вулицю. Продуктів навіть у крамницях було мало, ще й грошей не було.

Літом 2022 року дуже близько були "Буревії", з яких вівся вогонь. Діти могли бачити по 5-6 разів на день, це було страшно і гучно та залишило слід на психіці дітей.