Я з Донецької області. У мене є чоловік, дорослий син, у якого вже є сім'я.

У перший день повномасштабного вторгнення я рано встала, вигуляла тварин. Мені зателефонували з Генічеська рідний брат з невісткою і сказали, що у них по місту вже їдуть російські танки.

Найбільший шок - це загибель знайомих і смерть рідного брата. Я не змогла потрапити навіть на похорон, тому що це - в Генічеську, в окупації. Дуже важко було від'їжджати в евакуацію. Ми зараз тимчасово повернулись, тому що потрібно підготуватися до зими. Тепер тут дуже важко у Білозерському, місто помирає, воно без світла, без води, без тепла.

У нас навіть до війни була велика проблема з опаленням, з електроенергією, з водою. Відколи почалися бойові дії стало ще гірше - зараз у нас у квартирі 9 градусів тепла, батареї холодні, вода не йде взагалі. Тут усі так мучаться. Їжі вистачає у магазинах. Але те, що ми не можемо нормально помитися, попрати, сидимо вдягнені у квартирах, коли у місті працює дві шахти, а у нас на кочегарках навіть вугілля немає, я вважаю, що це не нормально.

Коли оголосили, що всім потрібно евакуюватися, ми зібрались, знайомі знайшли нам житло у Полтаві, посадили у машину всю сім'ю, собаку, трьох котів, і так поїхали у невідомість. У чуже місто, до чужих людей.

Ми до останнього сподівались, що все закінчиться, але коли попросили всіх евакуюватись, ми вирішили, що будемо виїжджати.

Я навчилась долати стрес, бо я брала участь у двох програмах, де з нами працювали психологи, ми проробляли стресові ситуації, нас учили засобам захисту від стресу.

Постійно хочу додому, де б я не перебувала, як би до мене люди не ставились. У нас були дуже хороші сусіди у Полтаві, нас завжди приймали із розкритими обіймами і щирою душею, але додому хотілося весь час. Ми приїхали. Тут жахливо, але це - мій дім.

Я думаю, що війна триватиме років два як мінімум. А далі все залежатиме від наших ЗСУ. Будемо чекати, молитись і сподіватись.

Я однозначно бачу, що не піду із професії ще довго. А все інше поки розмито і незрозуміло.